Розділ «Розбійники»

Моор. Он як, юначе? То ти тільки для того навчався фехтування, щоб за якийсь талер нищити бідних мандрівників або підступно вбивати шпагою жінок? Іди, йди звідси! Ти втік від своєї няньки, бо вона пообіцяла, що всипле тобі різкою.

Швейцер. Хай йому кат, отамане! Що ти собі думаєш? Невже таки хочеш спровадити цього Геркулеса? Та він такий на вигляд, що може ополоником прогнати за Ганг самого маршала Саксонського![134]

Моор. Тобі не пощастило у твоїх дитячих пустощах, то ти приходиш сюди й хочеш стати лиходієм, убивцею? Убивство, хлопчику... Чи розумієш ти це слово? Ти міг спати спокійно, позбивавши головки з маків, але брати на душу вбивство...

Косінський. Я ладен відповідати за кожне вбивство, на яке ти мене пошлеш...

Моор. Он як? То ти такий розумний? Ти не боїшся ловити дорослу людину на гачок лестощів? А звідки тобі відомо, що я не бачу жахливих снів або що я не зблідну на смертному ложі? Чи багато зробив ти вже такого, щоб думати про відповідальність?

Косінський. Так, справді, ще дуже небагато! Але все ж... хоч би й ця подорож до тебе, благородний графе!

Моор. Може, твій гувернер дав тобі почитати історію Робіна Гуда? На галери б засилати таких необережних каналій! Може, це вона так розпалила твою дитячу уяву і заразила тебе божевільним прагненням стати великою людиною? Хочеш мати гучне ім’я й почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам’ятай, честолюбний юначе! Не для вбивць і паліїв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпеки, смерть, ганьба. Бачиш, отам на пагорку шибеницю?

Шпігельберг (сердито ходить туди й сюди). Яка дурість! Як це огидно! Яка неприпустима дурість! Хіба так треба поводитися? Я робив інакше.

Косінський. Чого ще боятися тому, хто не боїться смерті?

Моор. Браво! Чудово! Ти, певно, був сумлінним учнем і витовк напам’ять усього Сенеку[135]. Але, голубе, такими сентенціями тобі не замовити болів стражденної природи, не притупити стріл скорботи... Подумай добре, сину мій! (Бере його за руку.) Подумай, раджу тобі, як батько: зміряй глибину провалля, перше ніж кинутися в нього! Адже ти можеш іще знайти у світі якусь радість. Може настати хвилина, коли ти отямишся... але тоді... буде вже, мабуть, запізно. А тут ти, так би мовити, виходиш із людського кола і мусиш стати або надлюдиною, або дияволом... Іще раз кажу тобі, сину мій! Коли для тебе жевріє десь хоч іскра надії, то кинь і думати про це страхітливе братство, куди приводить лише розпач, якщо тільки не воля провидіння... Можна помилитись, вір мені, можна сприйняти як твердість духу те, що врешті-решт виявиться лише розпачем... Вір мені, мені!.. І мерщій тікай звідси.

Косінський. Ні! Тепер я вже не втечу. Якщо тебе не зворушили мої прохання, то вислухай розповідь про мої нещастя. Ти сам укладеш мені в руки кинджал, ти даси мені його сам... Сідайте навколо і слухайте уважно.

Моор. Я слухаю.

Косінський. Отже, знайте — я богемський дворянин. Передчасна батькова смерть зробила мене власником чималого маєтку. То були райські місця, бо там жив ангел — дівчина у розквіті всіх принад юності і цнотлива, як світло небесне. Але кому я це кажу? Для вас це пустий звук! Ви ніколи не любили, і ніхто вас не любив...

Швейцер. Тихше, тихше! Наш отаман спалахнув, як вогонь.

Моор. Годі! Розкажеш іншим разом, — завтра, найближчим часом, або... коли я надивлюсь на кров.

Косінський. Кров! Кров!.. Слухай-но далі! Повір, у тебе серце обіллється кров’ю. Походженням вона була міщанка, німкеня, але її погляд розтоплював усі дворянські забобони. Несміливо і скромно прийняла вона з моїх рук обручку — через день я мав вести мою Амалію до вівтаря.

Моор рвучко встає.

Коли я у п’янкому чеканні сподіваного блаженства готувався до весілля, мене раптом через посланця викликали до двору — я прибув. Мені показують листи зрадницького змісту, які я нібито писав. Я спаленів від цього злого наклепу... У мене відібрали шпагу, кинули мене у в’язницю, я знепритомнів.

Швейцер. А тим часом... Кажи далі! Я вже здогадуюсь, чим тут пахне.

Косінський. Там я просидів цілий місяць і не розумів, як усе це могло трапитись. Мені страшно було за мою Амалію, яка з тривоги за мою долю щохвилини могла вмерти. Нарешті з’явився перший міністр двору, в медових виразах привітав мене з установленням моєї безвинності, прочитав наказ про моє звільнення і вернув шпагу. Я в захваті лечу до свого замку, в обійми моєї Амалії... Вона зникла! Її забрали опівночі, ніхто не знав куди, відтоді й чутки про неї нема. Враз мене наче блискавка осяяла, я мчу до міста, розпитую при дворі — на мене витріщають очі, ніхто нічого не каже... Нарешті я знаходжу її в палаці за потаємними ґратами. Вона кинула мені записку.