Розділ «Розбійники»

Моор (з пониклою головою). А я такий огидний у цьому прекрасному світі... а я недолюдок на цій чудовій землі.

Грімм. Ото лихо!

Моор. Моя невинність! Моя невинність!.. Погляньте. Усе в природі вийшло погрітися під привітне проміння весняного сонця... Чому ж для мене ці радощі небесні стають пеклом?.. Усе сповнене щастя, усе пройнято єдиним подихом миру!.. Увесь світ — одна родина, і один Отець над нею угорі... Але він не мій отець, — я один — відкинутий, мене одного вигнано з-поміж праведних... Не для мене солодке слово «дитя», не для мене ніжні погляди коханої... не для мене, не для мене щирі обійми друга. (З жахом відкинувшись назад.) Оточений убивцями... сичанням єхидни... прикутий до нечестя залізними ланцюгами... я по хисткій жердині нечестя йду, хитаючись, через провалля, до загибелі, — Аббадона[131], що ридає серед квітів щасливого світу!

Шварц (до розбійників). Нічого не збагну! Я ніколи його таким не бачив.

Моор (сумно). Коли б я міг вернутись у лоно матері моєї! Коли б я міг жебраком народитись! Ні! Нічого я так не хотів би — о небо! — як бути простим поденником!.. О, я хотів би так працювати, щоб кривавий піт збігав мені по скронях... щоб хоч такою ціною купити єдину радість післяобіднього сну... щастя єдиної сльозини.

Грімм (дорозбійників). Терпіння, приступ іде на спад.

Моор. Був час, коли вони так легко лилися... О безжурні дні. О ти, замку отчий! О ви, зелені мрійливі долини! О райські сцени мого дитинства! Ніколи ви не вернетесь, ніколи не освіжите своїм дорогоцінним подихом мої вогнем сповнені груди... Сумуй зі мною, природо! Ніколи вони не вернуться, ніколи не освіжать своїм дорогоцінним подихом мої вогнем сповнені груди... Минулися... минулися без вороття.

Швейцер (з водою в капелюсі). Пий, отамане! Води тут досхочу, холодна як лід.

Шварц. Ти в крові. Що сталося?

Швейцер. Дурниця, яка мало не коштувала мені обох ніг і голови. Поспішаю оце я піщаним пагорком понад рікою, коли раз! — і увесь той мотлох сунеться підо мною, і я з висоти десяти рейнських футів[132] беркицьнувся вниз... лежу там... А коли отямився, то побачив серед ріні чисту, мов сльоза, воду. «Хай так, — подумав я, — хоч і накрутився, а отаманові вода сподобається».

Моор (повертає капелюх і витирає йому обличчя). А то не видно шрамів, що ними богемська кіннота позначила тобі лоб... Твоя вода була чудова, Швейцер. Ці шрами личать тобі.

Швейцер. Ба! Вистачить місця ще на три десятки...

Моор. Так, хлопці, гарячий це був день... А втратили ми тільки одного — мій Роллер загинув прекрасною смертю. Над його прахом поставили б мармуровий пам’ятник, якби він помер не за мене. Будьте задоволені і з цього. (Втирає очі.) А скільки полягло ворогів?

Швейцер. Сто шістдесят гусарів, дев’яносто три драгуни і десь з сорок єгерів — усього чоловік до трьохсот.

Моор. Триста за одного!.. Кожен з вас має право на цю голову! (Знімає капелюх.) Ось я піднімаю свій кинджал. Клянусь душею — я вас ніколи не залишу.

Швейцер. Не клянись! Ти не знаєш, може, ти ще будеш щасливий і пошкодуєш про це.

Моор. Клянусь прахом мого Роллера! Я вас ніколи не покину.

Входить Косінський.

Косінський (сам до себе). Десь у цій околиці, казали мені, я його зустріну... Ого! А це що за люди? Чи не вони часом? А що, як вони? Так і є, так і є! Так і є! Заговорю-но я до них.

Шварц. Увага! Хто йде?