Розділ «Розбійники»

Франц. Ти цього не зробиш. Я знаю засіб, який зламає гордість упертої мрійниці, — монастирські мури.

Амалія. Браво! Чудово! За мурами монастиря знайти назавжди захист від твоїх очей василіска[130] і мати досить дозвілля, щоб мріяти про Карла. Я вітаю твій монастир! Вітаю монастирські мури!

Франц. Ха-ха! То он як? Стережись! Тепер ти сама навчила мене уміння мучити тебе. Мій погляд, наче вогнекоса фурія, виб’є з твоєї голови ці вічні химери про Карла; страхітливий образ Франца, немов із засідки, підстерігатиме тебе з-за образу твого коханого, як заворожений пес, що стереже скарби підземні... Я за коси приволочу тебе до каплиці, зі шпагою в руці вирву з твоєї душі шлюбну обітницю, силоміць зійду на твоє дівоче ложе і горду соромливість твою здолаю ще більшою гордістю.

Амалія (дає йому ляпаса). Візьми спершу це як посаг.

Франц (розлючений). Ха! Вдесятеро і ще раз удесятеро буде тобі за це відплачено! Не дружиною моєю — цієї честі тобі не бачити — ти полюбовницею будеш у мене, і чесні селянки пальцями показуватимуть на тебе, коли ти зважишся перейти вулицю. Скрегочи зубами, проймай мене убивчим поглядом, — мене тішить жіноча лють, ти від неї ще прекрасніша, ще більш жадана. Ходім, цей опір скрасить моє торжество, додасть гостроти до насолоди силуваних обіймів. Ходімо до мене! Я палаю жагою... Ти мусиш зараз же йти зі мною. (Хоче повести її силоміць.)

Амалія (кидається йому на шию). Прости мене, Франце! (Коли він хоче її обняти, вона вихоплює в нього з піхов шпагу і швидко відступає.) Бачиш, негіднику, що я можу тепер з тобою зробити? Я жінка, але жінка, доведена до нестями. Спробуй лишень розпусною рукою доторкнутись до мого тіла, і ця сталь проткне твої хтиві груди, і дух мого дядька спрямує мою руку! Геть звідси зараз же! (Проганяє його.) Ах, як мені добре! Тепер я можу вільно дихнути... Я почуваю в собі силу коня, що креше іскри копитами, лють тигриці, що переслідує того, хто вкрав її малят... «У монастир», — каже він... Дякую тобі за цю щасливу думку! Нарешті одурена любов знайшла собі притулок — монастир... Святе розп’яття — ось пристановище обманутої любові. (Хоче йти.)

Несміливо входить Герман.

Герман. Панно Амаліє! Панно Амаліє!

Амалія. Нещасний! Чого ти від мене хочеш?

Герман. Зніміть тягар з моєї душі, поки він не затягнув мене в пекло. (Падає перед нею навколішки.) Простіть! Простіть! Я дуже вас скривдив, панно Амаліє!

Амалія. Встань! Іди звідси! Я нічого не хочу знати. (Поривається йти.)

Герман (затримує її). Ні! Зостаньтесь! Богом заклинаю вас. Заклинаю вас вічним Богом! Ви повинні все знати!..

Амалія. Ні звуку більше... Я прощаю тебе... Іди собі з миром. (Прямує до виходу.)

Герман. Вислухайте одне тільки слово — воно поверне вам спокій.

Амалія (вертається і дивиться на нього здивовано). Як, друже? Хто на небі й на землі може повернути мені спокій?

Герман. Це зможе зробити одне-єдине слово з моїх уст. Вислухайте мене!

Амалія (співчутливо бере його за руку). Добра людино... Чи може одне слово з твоїх уст відчинити браму вічності?

Герман (підводиться). Карл — живий!

Амалія (скрикує). Нещасний!

Герман. Це так... Ще одне слово: ваш дядько...