Розділ «Розбійники»

І палали щоки і уста —

Дух до духу линув. Зорі коливались,

Все пливло, мов мрія золота.

Він пішов... Даремно, ах, даремно

Жду його у смутку і сльозах.

Він пішов — і стало все нікчемне,

Й радість вся зітхає сумно: «Ах!»

Входить Франц.

Франц. Знову тут, норовлива мрійнице? Ти крадькома зникла з нашого веселого бенкету і засмутила гостей.

Амалія. Мені шкода цих безневинних веселощів! Адже тобі у вухах мав би ще лунати поховальний спів, що супроводив домовину твого батька.

Франц. Невже ти сумуватимеш довіку? Полиш мертвих мирному спочинкові і подаруй щастя живим! Я прийшов...

Амалія. А коли ти підеш?

Франц. О, не дивись на мене так похмуро й гордо! Ти завдаєш мені жалю, Амаліє. Я прийшов сказати тобі...

Амалія. Хоч-не-хоч я мушу слухати, адже Франц фон Моор став тут повновладним господарем.

Франц. Авжеж, і саме про це я хотів з тобою поговорити... Максиміліан спочиває у склепі предків. Я — господар. Але я хотів би цілком бути ним, Амаліє... Ти знаєш, ким була ти в нашому домі, тебе виховали, як Моорову дочку, його любов до тебе пережила навіть саму смерть. Ти, звичайно, ніколи цього не забудеш?

Амалія. Ніколи, ніколи! І хто б міг так легковажно забути про це на веселому бенкеті?

Франц. За любов мого батька ти маєш винагородити його синів. Але Карл умер... Ти здивована? В тебе запаморочилось у голові? Це й справді така висока, принадна думка, що вона може приголомшити навіть жіночу гордість. Франц топче під ноги надії найблагородніших панночок, Франц приходить і пропонує бідній, безпомічній без нього сироті своє серце, руку... а разом з ними й усе своє золото, усі свої замки й ліси. Франц, якому всі заздрять, якого всі бояться, добровільно оголошує себе рабом Амалії.

Амалія. Чом блискавка не спалить цього нечестивого язика за його слова злочинні! Ти вбив мого коханого, і Амалія назве тебе дружиною? Ти...

Франц. Менше запалу, всемилостива принцесо! Правда, Франц не схиляється перед тобою, як воркуючий селадон[128], правда, він не вчився, як аркадський пастушок[129], млосно звіряти відлунню гротів і скель свої любовні жалі... Франц говорить, а якщо йому не відповідають, то він буде наказувати.

Амалія. Ти, хробаче, будеш наказувати? Наказувати — мені? А що, як твій наказ повернуть тобі із зневажливим сміхом?