Розділ «Розбійники»

Швейцер, Роллер (за сценою). «Ого-го-го! Ого-го-го!»

Рацман. Роллер! Роллер! Бодай би мене чорти вхопили!

Швейцер, Роллер (за сценою). «Рацман! Шварц! Шпігельберг! Рацман!»

Рацман. Роллер! Швейцер! Грім і блискавка! (Біжить їм назустріч.)

Розбійник Моор, верхи, Швейцер, Роллер, Грімм, Шуфтеоле і юрба розбійників входять брудні і запорошені.

Розбійник Моор (сплигує з коня). Свобода! Свобода! Ти в безпеці, Роллер! Відведи мого вороного, Швейцер, і помий його вином... (Кидається на землю.) Ну й напарились!

Рацман (до Роллера). Клянусь горном Плутона![117] Чи не воскрес ти після колесування?

Шварц. Ти дух його? Чи я дурень, чи це справді ти?

Роллер (задиханий). Це я. Живий. Здоровий. Як ти гадаєш, звідки я взявся?

Шварц. А відьма тебе знає! Адже кат над тобою вже й палицю зламав.

Роллер. Так воно й було, і навіть більше. Я з’явився прямо з шибениці. Дай мені віддихатись... Швейцер тобі все розкаже. Налийте мені чарку горілки!.. І ти знову тут, Моріце? А я вже гадав, що побачуся з тобою в зовсім іншому місці... Та налийте ж мені горілки! У мене всі кості судомить. О мій отамане! Де мій отаман?

Шварц. Зараз, зараз! Та кажи ж, розповідай! Як ти втік звідти? Як ти знову з нами? Аж голова обертом іде. То прямо з шибениці, кажеш ти?

Роллер (випиває цілу пляшку горілки). А! От славно, от пече! Кажу вам, прямісінько з шибениці. Чого ви стоїте, роти пороззявляли? Ви й уявити собі не можете — я був уже за три кроки від клятої драбини, по якій мав піднятися в лоно Авраамове... Так близько, так близько... Мене вже з усіма тельбухами запродано було в анатомку, і ти міг сторгувати моє життя за понюх тютюну. Отаманові повинен я дякувати за повітря, свободу й життя.

Швейцер. Оце була штука, варто послухати. За день до того пронюхали ми через наших вивідачів, що Роллерові непереливки і що завтра вдень, — тобто це було б сьогодні, — він, хіба що тільки небо впаде на землю, — піде шляхом кожного смертного... «Збирайтеся, — каже отаман. — Чого не зробиш для друга? Врятуємо його! А якщо ні — то хоч запалимо йому такий похоронний смолоскип, якого не запалювали ще жодному королеві, — смолоскип, від якого в них пожолобляться спини». Всю ватагу було піднято на ноги. Вирядили посланця, і той про все сповістив Роллера в записці, підкинувши її йому в юшку.

Роллер. Я вже не мав надії на успіх.

Швейцер. Ми зачекали, поки спустіють вулиці. Усе місто посунуло на це видовище, вершники і пішоходи мішма з повозами, гомін і співи псалмів лунали далеко навкруги. «А тепер, — каже отаман, — паліть, паліть!» Хлопці помчали, мов стріли, підпалили місто зразу з тридцяти трьох кінців, покидали запалені ґноти під порохові башти, під церкви й комори... Morbleu![118] Не минуло й чверті години, як північно-східний вітер, що теж, певно, мав зуб проти цього міста, добряче допоміг нам і роздмухав полум’я аж понад дахи. А ми тим часом, як фурії, гасаємо з вулиці на вулицю: «Пожежа!.. Пожежа!..» По всьому місту — крик, лемент, галас, дзвонять на сполох, злітає в повітря порохова башта, наче земля розкололася навпіл, луснуло небо і пекло провалилося на десять тисяч сажнів глибше.

Роллер. Тут і мій конвой озирнувся: місто — як Содом і Гоморра[119]. Ввесь обрій охоплений полум’ям і сірчаним димом, усі сорок навколишніх гір відлунювали на цей пекельний жарт! Панічний жах повалив усіх на землю... Я користаюся з хвилини і — раз! — став вільний, як вітер! А кінець же був такий близький!.. Вартові скам’яніли, мов Лотова дружина, і дивляться назад, а я — крізь натовп і — навтіки! Відбігши десь так кроків за шістдесят, зриваю з себе одяг, кидаюсь у річку, пливу під водою доти, доки, на мою думку, не зник їм з очей. Мій отаман уже напоготові з кіньми й одягом — я врятований! Моор! Моор! Коли б ти швидше в таку ж халепу вскочив, щоб я міг тим же віддячити тобі!

Рацман. Дике бажання, за яке тебе варто повісити. Але від цього жарту можна було зі сміху луснути.

Роллер. Це була поміч — і в якій біді! Вам її не оцінити. Для цього треба, як я, пройтися — з мотузком на шиї — живцем до могили. А оті пекельні готування, оті диявольські церемонії! Ступаєш тремтячими ногами, і з кожним кроком пекельна споруда, що має з тобою покінчити, ближчає і ближчає, зростаючи перед тобою в страхітливому сяйві вранішнього сонця. А оті шкуродери, що от-от кинуться на тебе! А ота мерзенна музика, — вона й досі ще гримить мені у вухах! А каркання голодного вороння, що купами обсіло мого напівзогнилого попередника! Все це... все... А до того всього ще й передчуття раювання, яке постає перед тобою. Брате, брате! І раптом — поклик до свободи! Це був такий вибух, наче на небесній бочці лопнув обруч. Слухайте, каналії! Запевняю вас, якщо з розжареної печі скочити в крижану воду, то не відчуєш такої різниці, як я відчув, опинившись на тому березі.

Шпігельберг (сміється). Бідолашний!.. Ну, тепер усе це минуло. (П’є до нього.) З щасливим воскресінням!