Розділ «Розбійники»

Швейцер. Ти чув, отамане? Може, мені підійти і стиснути горлянку цій муштрованій вівчарці, щоб червоний сік бризнув з усіх її жил?

Роллер. Отамане! Буря, грім і пекло! Отамане!.. Бач, як закусив він нижню губу. Чи не підкинути мені цю тварюку догори ногами, як кеглю, під самісіньке небо?

Швейцер. Мені, мені! Я навколішках благатиму тебе, земно вклонюся тобі — дай мені насолоду стерти його на порох!

Патер кричить.

Моор. Геть від нього! Ніхто не смій доторкнутися до нього! (До патера, вихоплюючи шпагу.) Бачите, патере! Ось стоять сімдесят дев’ять чоловік. Я їхній отаман, і ніхто з них не вміє з одного кивка або за одним словом команди дати драла або танцювати під гарматну музику. А там стоїть тисяча сімсот чоловік, посивілих під рушницями... Слухайте ж тепер! Так каже Моор, отаман убивць і паліїв. Це правда, я вбив імперського графа, підпалив і сплюндрував домініканську церкву, закидав палаючими головешками ваше святенницьке місто і висадив порохову башту на голови праведних християн. Але це ще не все. Я зробив багато більше. (Простягає праву руку.) Бачите ви ці чотири самоцвіти на моїх пальцях?.. Ідіть же й перекажіть слово в слово панам суддям, які володіють життям і смертю, все, що ви побачите й почуєте... Цей рубін я зняв з пальця міністра, якого під час полювання поклав мертвим до ніг його державця. З найнижчого стану він улесливістю доповз до ролі першого фаворита, падіння його попередника було щаблем до його підвищення... він сплив на сльозах сиріт. Цей діамант я зняв з руки фінансового радника, який продавав почесні чини й посади тому, хто більше дасть, і гнав од своїх дверей патріота, що вболівав за вітчизною. Цей агат я ношу на честь попа однієї масті з вами, якого я задушив власними руками за те, що він відверто, з кафедри, оплакував занепад інквізиції... Я міг би розповісти вам ще більше історій про мої персні, якби мені не шкода було й тих кількох слів, що я на вас витратив...

Патер. О іроде, іроде![124]

Моор. Ви чуєте? Ви зауважили цей зойк? Гляньте, як стоїть він тут, ніби хоче прикликати вогонь з неба на зграю нечестивих, осуджує їх самим знизуванням плечей, проклинає самим тільки зітханням християнським!.. Чи може людина такою сліпою бути? Він, що сотнями Аргусових[125] очей помічає плями на своєму ближньому, як може він бути таким сліпим до самого себе? Громовим голосом віщують вони з надхмарної височини про лагідність і терпіння, а самі приносять Богові любові людські жертви, немов вогнерукому Молохові. Проповідують любов до ближнього і з прокльоном женуть від своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості, а самі винищують населення Перу задля золотих зливків і, мов худобу, запрягають язичників у свої повози. Сушать собі голови, як це могло статися, що природа породила Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би Святу Трійцю за десять срібняків... О, бодай на вас загибель, фарисеї, фальшувальники істини, мавпи божества! Ви не боїтеся схиляти коліна перед хрестом і вівтарями, шмагаєте ремінням свої спини й постом виснажуєте плоть, ви уявляєте, ніби цим жалюгідним блазенством ви затуманите очі тому, кого самі ж ви, дурні, називаєте всезнаючим і всевідущим. Так найзліше глузують із сильних світу цього ті, що влесливо запевняють, ніби підлесники їм ненависні. Ви хизуєтесь чесністю і зразковою поведінкою, а Бог, що наскрізь бачить серця ваші, розгнівався б на Творця, якби не сам він створив нільську потвору[126]... Заберіть його з-перед моїх очей!

Патер. Щоб лиходій та був такий гордий!

Моор. Цього не досить... Ось тепер я говоритиму гордо. Іди й скажи високошанованому судові, який володіє життям і смертю: я не злодій, що у змові зі сном і темрявою ночі удає з себе героя на мотузяній драбині... Про те, що я вчинив, я без сумніву прочитаю колись у небесній борговій книзі; але з жалюгідними намісниками неба я не витрачатиму більше слів. Скажи їм: моє ремесло — відплата, промисел мій — помста. (Повертається до нього спиною.)

Патер. То ти відмовляєшся від пощади й милосердя? Гаразд, розмову з тобою скінчено. (Звертається до ватаги.) То вислухайте ви, що сповіщає вам через мене правосуддя. Якщо ви зараз же зв’яжете і віддасте цього засудженого вже лиходія — всі ваші злочини, аж до останнього, буде пущено в непам’ять... Свята церква з оновленою любов’ю прийме вас, овець заблудлих, у своє материнське лоно, і кожному з вас буде відкрито шлях до будь-якої почесної посади. (З тріумфальним усміхом.) Ну як? Чи до смаку вам це, ваша величність?.. Отже, швидше! В’яжіть його — і ви вільні!

Моор. Ви чуєте? Чуєте? Чого ж ви остовпіли? Чому такі збентежені? Вам пропонують свободу, а ви ж і справді в них у полоні. Вам дарують життя, і це не пуста похвальба, бо ви справді засуджені. Вам обіцяють шанобу й посади, а яка може бути ваша доля, хоч би ви й перемогли, як не ганьба, прокляття й переслідування?! Вам провіщають примирення з небом, а ви ж справді прокляті! На жодному з вас немає й волосинки, яка не прямувала б до пекла. І ви ще роздумуєте? Ще вагаєтесь? Невже так важко вам вибирати між небом і пеклом? Допоможіть їм, патере!

Патер (убік). Чи він не збожеволів? (Голосно.) А може, ви боїтеся, що це пастка, щоб вас живцем переловити? Читайте самі, ось підписане помилування. (Подає Швейцерові папір.) Які можуть бути іще сумніви?

Моор. От бачите, бачите! Чого ж вам іще бажати? Підписано власною рукою... Це ж милість понад усякі межі! Чи, може, ви боїтесь, що вони зламають своє слово, бо вам доводилось чути, що слова, даного зрадникам, не додержують? О, не бійтесь! Уже з самих політичних міркувань вони повинні додержати слова, хоч би дали його самому сатані. Інакше хто ж повірить їм надалі? Як же їм тоді можна буде вдатися до цього вдруге? Я ладен заприсягнути, що вони цілком щирі. Знають, що це я підбурив вас і розпалив, а вас самих вважають невинуватими. Ваші злочини вони пояснюють помилками молодості, необачністю. Одного мене їм треба, один я заслуговую на кару. Адже так, патере?

Патер. Який диявол промовляє його устами? Авжеж, звісно, звісно, це так. Я позбудуся розуму через цього хлопця.

Моор. Як, ви й досі не відповідаєте? Чи не гадаєте ви пробитися оружною рукою? Та погляньте, погляньте навколо себе! Про це нема чого й думати, це була б дитяча самовпевненість... Чи, може, вам кортить загинути героями, бо ви бачили, як я радів битві? О, і не думайте про це! Ви не Моори! Ви безбожні злодії! Жалюгідне знаряддя моїх великих планів, мерзенні, як мотузка в руках у ката! Злодії не можуть загинути як герої! Життя — весь виграш злодія! Далі настає щось страхітливе... І злодії мають право тремтіти перед смертю. Послухайте, як сурмлять їхні горни! Гляньте, як грізно виблискують їхні шаблі! Як? Ви ще не зважились? Чи ви подуріли? Чи ви божевільні? Це неприпущенна дурість! Я не подякую вам за своє життя, я соромлюсь вашої жертви!

Патер (украй здивований). Я божеволію! Краще втекти відсіль! Чи чувана ж то річ?

Моор. Чи, може, ви боїтесь, що я сам заподію собі смерть і знищу самогубством договір, дійсний тільки для живого? Ні, хлопці, то марний страх. Ось я відкидаю геть свій кинджал, пістолі і пляшечку з отрутою, яка стала б мені у пригоді... Я тепер такий жалюгідний, що навіть владу над власним життям утратив... Як, ви ще не зважились? Чи, може, ви гадаєте, що я схоплюсь за зброю, коли ви схочете мене в’язати? Дивіться! Я прив’язую свою праву руку до цього дубового сука, тепер я цілком беззахисний — навіть дитина мене подолає... Хто ж із вас перший покине свого отамана в біді?

Роллер (знавісніло). Хоч би й пекло обступило нас дев’ятьма колами![127] (Розмахує шпагою.) Хто не собака, рятуй отамана!

Швейцер (розриваючи помилування, клапті якого кидає Патерові в обличчя). Помилування — в наших кулях! Геть, каналіє! Скажи сенатові, що послав тебе, — в Мооровій ватазі ти не знайшов жодного зрадника. Рятуймо, рятуймо отамана.

Усі (голосно). Рятуймо, рятуймо, рятуймо отамана!