Розділ «Розбійники»

Старий Моор. Стрінемось, стрінемось! О, меч пройме мені душу... коли я, праведний, зустріну його серед праведних... І на небі жахатимусь я пекельним жахом! У спогляданні безконечного гнітитиме мене спогад: я вбив рідного сина!

Амалія. О, своїм небесним усміхом він згладить цей гіркий спогад у вашій душі! Звеселіться, любий татусю! А мені вже добре! Хіба не проспівав він імені Амалії небесним слухачам під звуки арфи серафимів і хіба небесні слухачі, вторуючи йому, не шепотіли це ім’я? З останнім подихом він вимовив: «Амалія!» То, може, й перший крик захвату буде — «Амалія»?

Старий Моор. Небесна втіха струмить із твоїх уст! Він усміхнеться до мене, кажеш ти? Простить? Будь же біля мене, кохана мого Карла, у хвилину моєї смерті.

Амалія. Вмерти — це полинути в його обійми. Добре вам... я вам заздрю! Чому моє тіло не зістарілось? Чому мої коси не посивіли? Горе вам, сили юності! Вітаю тебе, немічна старосте, — ти ближча до неба й до мого Карла.

Входить Франц.

Старий Моор. Підійди до мене, сину! Пробач, я був надто жорстокий до тебе. Я прощаю тобі все. Я хотів би спокійно віддати Богові душу.

Франц. Може, годі вже плакати за вашим Карлом? Хіба у вас тільки один син?

Старий Моор. Яків мав дванадцятеро синів, але свого Йосифа він оплакував кривавими слізьми.

Франц. Гм!..

Старий Моор. Візьми, доню, Біблію і прочитай мені історію про Якова та Йосифа! Вона завжди мене зворушувала, хоч я й не був ще тоді Яковом.

Амалія. Що саме вам прочитати? (Бере Біблію і гортає сторінки.)

Старий Моор. Прочитай мені про тугу покинутого батька, коли він не знайшов Йосифа серед дітей своїх... і марно чекав на нього серед інших одинадцяти... і про його жалі, коли... він довідався, що Йосифа забрано в нього навіки...

Амалія (читає). «А вони взяли Йосифове вбрання, і зарізали козла, і вмочили вбрання в кров. І послали вони квітчасте вбрання, і принесли до свого батька, та й сказали: «Оце ми знайшли. Пізнай-но, це вбрання твого сина чи ні?»

Франц раптом виходить.

«А він пізнав його та й сказав: «Убрання мого сина... Дикий звір його з’їв... Справді розтерзаний Йосиф!»

Старий Моор (відкидаючись на подушки). «Справді розтерзаний Йосиф!»

Амалія (читає далі). «І роздер Яків одіж свою; зодягнув веретища на стегна свої, і багато днів справляв жалобу по синові своєму... І зачали всі сини його та всі дочки його потішати його. Але він не міг утішитися, та й сказав: «У жалобі зійду я до сина мого до шеолу».

Старий Моор. Годі! Годі! Мені недобре!

Амалія (схопившись, упускає книгу). Боже мій? Що з вами?

Старий Моор. Це смерть!.. Морок... пливе перед очима... Прошу тебе... поклич пастора... Хай він... причастить мене... Де... Франц?