Розділ «Розбійники»

Амалія. Він утік! Боже, зглянься на нас!

Старий Моор. Утік... утік від ложа вмирущого? І це все... все... що маю від двох дітей... які сповнювали такою надією... Ти дав їх... ти їх... і забрав... Хай буде ім’я твоє...

Амалія (раптом скрикує). Помер! Кінець усьому! (В розпачі виходить.)

Франц (радісно вбігає). Помер, — кричать вони, — помер. Тепер я господар! По всьому замку лементують: помер!.. А що, коли він тільки спить?.. Авжеж, авжеж! Це сон, після якого вже ніколи не почути: «Доброго ранку...» Сон і смерть — близнята. Тож поміняймо їхні імена. Міцний, жаданий сон! Ми назвемо тебе смертю! (Закриває батькові очі.) Хто посміє тепер притягнути мене до суду? Або сказати мені просто в вічі: ти падлюка! Скиньмо тепер нестерпну машкару лагідності й доброчесності! Ви побачите справжнього Франца і жахнетеся! Мій батько підсолоджував свої вимоги — перетворював свої володіння на родинне коло; лагідно посміхаючись, сидів біля воріт і вітав усіх як братів і дітей... Мої брови нависнуть над вами, як грозові хмари; ім’я володаря, мов зловісна комета, піднесеться над цими горами; моє чоло буде для вас барометром! Він гладив і голубив вас, а ви вперто відштовхували його. Гладити і голубити — не мій звичай. Я стисну вас гострими острогами, і ви скуштуєте в мене лютого батога. Я доведу вас до того, що в моїх володіннях картоплю і ріденьке пиво вважатимуть святковим частуванням, і горе тому, хто потрапить мені на очі з повними рум’яними щоками. Блідість злиднів і рабського страху — ось кольори мого герба; у таку ліврею я й одягну вас! (Виходить.)

Ява третя

Богемські ліси.

Шпігельберг, Рацман. Гурт розбійників.

Рацман. Ти тут? Це справді ти? Я задушу тебе у своїх обіймах, друже Моріц! Вітаю тебе з щасливим прибуттям у Богемські ліси! Як ти набрав сили, поздоровшав! Стонадцять чортів! Та ти ще й привів із собою цілий гурт рекрутів! Добрячий з тебе вербувальник.

Шпігельберг. Правда ж, брате? Правда ж? І всі до того ж славні хлопці!.. Ти не повіриш, на мені явне благословення Боже: я ж був голодним злидарем, нічого, крім цього ціпка, не мав, коли переходив Йордан[110]. А тепер нас сімдесят вісім чоловік, переважно збанкрутілі крамарі, вигнані магістратські урядовці та писарі з швабських провінцій. Це, скажу тобі, брате, цілий загін молодців, усі славні хлопці, — кожен з них ладен украсти один в одного останнього ґудзика з штанів і може почувати себе в безпеці поруч із сусідом, тільки коли тримає в руках заряджену рушницю. І всього в них досхочу, і слава про них така на сорок миль в окрузі, що не всьому й повіриш. Немає сьогодні жодного часопису, щоб ти не натрапив у ньому на нотатку про меткого Шпігельберга, — я тільки тому їх і купую... Так мене усього з голови до ніг описано, що читаєш і бачиш себе як живого, — навіть і ґудзиків моїх не забули. І все ж ми безсоромно водимо їх навколо пальця. Заходжу оце днями до друкарні, заявляю, що бачив горезвісного Шпігельберга, і диктую якомусь писарчукові, що сидів там, живий портрет з одного місцевого лікаря-глистогона. Прикмети його розголошують, хлоп’ягу схопили, допитали, і той з дурної голови та з переляку зізнався, — чорти б мене вхопили! — зізнався, що він Шпігельберг... Грім і блискавка! Мені так і кортіло заявити в магістрат, що цей нахаба ганьбить моє ім’я... І слухай, що я тобі скажу: його через три місяці таки повісили. Мені довелось потім заткнути носа доброю понюшкою тютюну, коли я прогулювався біля шибениці і бачив, як цей лже-Шпігельберг пишається там у всій своїй красі. І тим часом, як один Шпігельберг висить, другий Шпігельберг потихеньку виборсується з тенетів і глузливо наставляє премудрому правосуддю ослячі вуха, — просто аж жаль бере.

Рацман (сміється). Ти такий самий, як і був.

Шпігельберг. Як бачиш, такий самий — і тілом, і душею. Слухай-но, дурнику, я розкажу тобі ще один жарт, який я утнув недавно в монастирі святої Цецілії. Цей монастир трапився мені по дорозі, коли вже почало смеркати, а що я того дня не випустив жодної кулі, — ти ж знаєш, що я до смерті ненавиджу diem perdidi[111], то треба було хоч ніч уславити якоюсь витівкою, навіть коли б це коштувало дияволові одного вуха! Ми сиділи, причаївшись, до пізньої ночі. Нарешті все змовкло. Вогні погасли. Ми вирішили, що черниці вже на своїх перинах. Тоді я беру з собою свого приятеля Грімма, всім іншим наказую ждати біля брами, поки я не свисну, домовляюся з монастирським сторожем, беру від нього ключі, пробираюсь туди, де сплять послушниці, забираю їхній одяг і викидаю весь вузол за браму. Потім ми йдемо від келії до келії, забираємо вбрання в кожної сестри, нарешті й в ігумені... Тоді на мій свист хлопці, що залишилися за брамою, вчиняють такий ґвалт і рейвах, наче Страшний суд настав, і з диким галасом — прямо до сестер у келії!.. Ха-ха-ха!.. Треба було тільки бачити цей гармидер, як бідні створіння навпомацки шукали в пітьмі свої спідниці і який у них був жалюгідний вигляд, наче перед ними стояли самі чорти, — а ми тим часом налітали на них, як гроза; і як вони зі страху загорталися в простирадла або заповзали, ніби коти, під піч; деякі з переляку так зросили кімнату, що хоч плавати вчись, а лементу, а ґвалту!.. І нарешті ота стара лепетуха, ігуменя, у вбранні Єви до гріхопадіння... Ти ж знаєш, брате, для мене на всій земній кулі немає створіння, гидкішого за павука та стару бабу, — і от, уяви собі, ця чорна як земля, вся зморщена, патлата відьма крутиться навколо мене й заклинає мене своєю дівочою незайманістю... Стонадцять чортів! Я вже розмахнувся був ліктем, щоб вибити їй з рота останні рештки її чеснот. Розмова тут коротка: або зараз же подавай сюди все срібне начиння, скарби монастирські і скільки є блискучих талерів, або... мої хлопці зразу ж мене зрозуміли... Одне слово, я здер з монастиря всякого добра не менш як на тисячу талерів та ще й утнув цього жарта, а хлопці мої позалишали сестрам пам’ятні подарунки, які вони носитимуть цілих дев’ять місяців.

Рацман (тупнувши ногою). Побий його грім, а мене там не було.

Шпігельберг. От бачиш? Хіба скажеш після цього, що це не веселе життя! І притому зберігаєш свіжість і силу, і тіло в тебе міцніє й пухне щогодини, як черево прелата[112]... Не знаю, є в мені, певне, щось магнетичне, коли всяку наволоч із цілого світу так і притягує до мене, мов сталь і залізо.

Рацман. Магніт із тебе хороший! Але кат мене візьми, — хотів би я знати, до якого ти вдаєшся чаклування...

Шпігельберг. Чаклування? Ніякого чаклування — треба мати голову на в’язах! Деяку практичну кмітливість, якої в ячній каші не знайдеш... Бо я, бачиш, завжди кажу: чесну людину можна з будь-якого вербового пня зробити, але щоб бути витонченим шахраєм, треба мати здібності! Тут потрібний особливий національний геній і певний, так би мовити шахрайський клімат; для цього раджу тобі проїхатись у Граубюнден — це Афіни теперішніх шахраїв.

Рацман. А мені, брате, дуже вихваляли Італію.

Шпігельберг. Так, так! Не будемо ні в кого відбирати його прав, славиться й Італія своїми мужами, але якщо Німеччина й далі піде тим самим шляхом, на який вона стала, і остаточно відмовиться від Біблії, на що є блискучі перспективи, то з часом, може, і з Німеччини вийде щось путнє... Взагалі ж, мушу тобі сказати, клімат не так уже й багато важить, геній скрізь проб’є собі дорогу, а все інше, брате... сам знаєш, з кислички і в райських садах не виросте ананаса... Так ось... На чому це я спинився?

Рацман. На хитрих штуках.

Шпігельберг. Ага, справді, на хитрих штуках. Поперше, коли ти прибуваєш до якогось міста, розвідай у наглядачів над жебраками, міської варти та дозорних, кого найчастіше до них приводять, а тоді вже шукай цих суб’єктів... Далі, ти вчащаєш до кав’ярень, борделів, трактирів і там придивляєшся, намацуєш, хто голосніше від інших кричить про скупі часи та малі проценти, про згубну чуму поліційних постанов, хто частіше від усіх лає уряд або нападає на фізіономіку[113] і таке інше. Отут-то, брате, верх мистецтва! Чесність уже хитається, як гнилий зуб, тобі треба тільки щипці накласти... Або ще краще і простіше: ідеш і кидаєш прямо серед вулиці повний гаманець, а сам ховаєшся де-небудь і стежиш, хто його підніме. Трохи згодом пускаєшся вслід, шукаєш, кричиш і запитуєш, начебто мимохідь: «Чи не знаходили ви, добродію, гаманця з грішми?» Скаже він: «Так» — ну, тоді чорт із ним; а почне відмовлятися: «Пробачте, добродію... я не пригадую... дуже шкодую...» (підскочивши) — тоді тріумф, брате, тріумф! Гаси свій ліхтар, хитрий Діогене![114] — ти знайшов свою людину.

Рацман. Ти таки мастак на ці діла.