Розділ «Розбійники»

Роллер (кидає склянку). Ні, клянусь усіма скарбами Мамони[120]. Я не хотів би пережити це ще раз. Смерть — щось більше за стрибок арлекіна[121], а страх смерті гірший за саму смерть.

Шпігельберг. А висаджена в повітря порохова башта, — тепер ти розумієш, Рацман? Ось чому в повітрі так смерділо сіркою, неначе весь гардероб Молоха[122] провітрювали під небесним склепінням... Це, отамане, був геніальний жарт! Я заздрю тобі.

Швейцер. Якщо все це місто вважало за розвагу спостерігати, як добиватимуть, немов зацькованого вепра, мого товариша, то чого ж нам, кат його бери, мучитися сумлінням, що ми з любові до нього пожертвували містом? До того ж наші хлопці мали там нагоду добре поживитися за рахунок державної скарбниці... Покажіть-но, що ви там поцупили?

Один з ватаги. Япід час метушні пробрався в церкву святого Стефана і зрізав торочки з укривала на олтарі! «Господь Бог, — сказав я собі, — багатий і без того і може напрясти собі золотих ниток з простого мотуззя».

Швейцер. І добре зробив! Навіщо цей мотлох у церкві? Зносять його Творцеві, який сміється з цього мотлоху, а його створіння тим часом хай голодують! А ти, Шпанглер, куди ти закинув свій невід?

Другий розбійник. Бюгель і я обчистили крамницю і притягли сувоїв краму чоловік на п’ятдесят.

Третій. А я поцупив два золоті годинники та десяток срібних ложок на додачу.

Швейцер. Добре, добре! А ми їм таке влаштували, що їм і за два тижні не погасити. Якщо вони схочуть зупинити вогонь, то їм доведеться залити водою ціле місто... Ти не знаєш, Шуфтерле, скільки чоловік загинуло?

Шуфтерле. Кажуть, вісімдесят три. Сама лише порохова башта розшматувала чоловік шістдесят.

Розбійник Моор (дуже серйозно). Роллер, за тебе дорого заплачено.

Шуфтерле. Ото біда! Якби ж то хоч були чоловіки, а то немовлята, що іще золотять свої пелюшки; та сонні бабусі, що відганяли від них мошву, та ще геть висохлі старигани, що їм і до дверей не дійти; ці пацієнти скиглили за лікарем, а він тим часом поважно чимчикував з усіма... Все, що могло рухатись, вибігло подивитися на комедію, і тільки покидьки міста залишилися стерегти свої оселі.

Розбійник Моор. Бідні створіння! Хворі, кажеш ти, старі й діти?

Шуфтерле. Так, чорт би їх забрав! До того ж ще породіллі й на останніх днях жінки, котрі боялися, що можуть скинути дитя перед шибеницею, та молоді вагітні жінки, котрі старались не дивитись на цю шкуродерню, щоб шибениця ще в материнському лоні не відпечаталась на спині в немовляти... Та злидарі-поети, які не мали в що взутися, бо віддали лагодити єдину пару черевиків, і багато всякого іншого непотребу, про який не варто й говорити. Ішов я повз одну халупу, коли чую з неї якийсь писк, — заглядаю туди, і що ж я там бачу при світлі полум’я? Немовля, таке свіже й здорове, лежить під столом, а стіл уже займається. «Бідолашне звірятко, — сказав я, — ти тут замерзнеш!» — і пожбурив його в полум’я.

Моор. Це правда, Шуфтерле?.. То нехай же це полум’я пече тебе в грудях, аж поки сама вічність посивіє! Геть, недолюдку! Щоб я більше не бачив тебе у своїй ватазі!.. Ви ремствуєте? Не вірите? Хто сміє не вірити, коли я наказую?.. Женіть його звідси! Чуєте?.. Є ще й інші поміж вас, що визріли для мого гніву? Я знаю тебе, Шпігельберг... Незабаром прийду до вас і влаштую вам жорстоку перевірку.

Усі виходять у трепеті.

Моор (сам, швидко ходить туди й сюди). Не слухай їх, Судіє небесний! Хіба винен я в цьому? Хіба винен ти, коли послані від тебе моровиці, голод і потопи разом з неправедним гублять праведного? Хто заборонить полум’ю, якому належить винищити гнізда шершнів, розгулятися й на благословенному збіжжі? Але дітовбивство? Убивство жінок? Убивство хворих? Як гнітять мене ці злочини! Вони отруїли найкращі мої діла!.. І от перед оком Всевишнього стоїть червоний від сорому, осміяний хлопчик, — він посмів гратися Юпітеровою палицею і подолав пігмеїв, тоді як повинен був розтрощити титанів... Геть, геть звідси! Не тобі правувати караючим мечем Всевишнього судії, — ти впав у першій же сутичці... Віднині я зрікаюся зухвалого задуму — піду сховаюсь у якійсь підземній норі, де світло дня назавжди відступить перед моєю ганьбою. (Хоче тікати.)

Кілька розбійників (квапливо вбігаючи). Стережись, отамане! Тут щось нечисто! Загони богемської кінноти гарцюють по лісу. Певно, якась пекельна сила виказала нас.

Нова група розбійників. Отамане! Отамане! Вони напали на наш слід, кілька тисяч солдатів оточили звідусіль лісову гущавину.

Ще кілька розбійників. Біда, біда, біда! Нас упіймано, нас колесують, нас четвертують! Кілька тисяч гусарів, драгунів та єгерів оточують височину і займають усі виходи.

Моор виходить.