Розділ «Розбійники»

Шпігельберг. Боже мій! Ніби я коли-небудь у цьому сумнівався!.. Коли ж лебедик у тебе на гачку, треба дуже тонко орудувати, щоб його витягти! Бачиш, синку, я робив це так: натрапивши на слід, я в’язнув до свого кандидата, як реп’ях, пив з ним на брудершафт, і — nota bene[115] — частуй його на свої гроші! Звісно, це тобі стане недешево, але ти на те не зважай... Далі, ти вводиш його в компанію картярів, знайомиш із непутящими людьми, вплутуєш його в бійки та шахрайські витівки, поки він не втратить і сил своїх, і здоров’я, і грошей, і совісті, і доброго імені, бо, до речі, мушу тобі сказати, нічого в тебе не вийде, якщо ти не погубиш душі й тіла... Віриш мені, брате, я зі своєї величезної практики разів із п’ятдесят доходив висновку, що досить раз вибити чесного чоловіка з колії, щоб він став братом чортові, — цей крок такий легкий, о, такий легкий, як стрибок від повії до святенниці... Але слухай! Що це за гуркіт?

Рацман. Десь гримить. Розказуй далі.

Шпігельберг. Ще коротший і кращий ось який шлях: обдереш чолов’ягу, як барана, щоб у нього й сорочки на тілі не лишилось, тоді він і сам дасться тобі в руки... Мене, брате, цих штук не вчити. Спитай он ту мідяну пику... Хай йому грець! Як хитро я загнав його в пастку! Я обіцяв йому сорок дукатів, якщо він зробить мені восковий зліпок з ключів його господаря. Уяви собі — цей йолоп робить зліпок, приносить мені, чорти б мене вхопили, і править гроші. «А чи знаєш ти, мосьє, — кажу я йому, — що я ці ключі зараз же віднесу в поліцію і замовлю для тебе місце на шибениці?» Тисяча проклять! Поглянув би ти, як цей хлопчина вирячив на мене свої баньки і почав тремтіти, наче мокрий пудель. «Ради всього святого, змилуйтесь, пане! Я хочу... я хочу...» — «Чого ти хочеш? Чи не хочеш ти зараз же підтягти пояса і вирушити зі мною хоч би й до самого чорта?» — «О, з дорогою душею, з радістю...» Ха-ха-ха! Так-то, бідолахо! Мишей салом приманюють... Та смійся ж із нього, Рацман! Ха-ха-ха!

Рацман. Авжеж, авжеж, мушу признатись... Золотими буквами запишу я цю лекцію на таблицях свого мозку. Сатана, видно, знає людей, коли зробив тебе своїм маклером.

Шпігельберг. Хіба ж не так, брате? І я гадаю, що, коли я завербую йому з десяток отаких, він дасть мені спокій. Адже дає видавець своєму збирачеві передплати кожний десятий примірник задурно, то чого б це чорт мав скупитися?.. Рацман! Я чую запах пороху...

Рацман. Прокляття! Я сам давно його чую. Стережись, тут неподалік діється, либонь, щось непевне! Так, так, кажу тобі, Моріце, ти зі своїми рекрутами будеш отаманові як знахідка, — він теж залучив до себе бравих хлопців.

Шпігельберг. Але мої... мої... це...

Рацман. Авжеж! Руки в них, може, й спритні... але, — кажу тобі, — слава нашого отамана не одного вже навіть чесного хлопця ввела в спокусу.

Шпігельберг. Не думаю.

Рацман. Я не жартую! І вони нітрохи не соромляться служити під його проводом. Він не вбиває, як ми, задля грабунку... про гроші, він, видно, не дбає, відтоді як може їх мати досхочу, і навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті, — отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає.

Шпігельберг. Гм, гм!

Рацман. Недавно довідались ми в трактирі, що тут проїздитиме багатий граф з Регенсбурга, який виграв мільйонний позов завдяки шахрайству свого адвоката; Моор саме сидів за столом і грав у шахи. «Скільки нас?» — спитав він мене, квапливо підводячись; я бачив, як він закусив нижню губу, що робить тільки тоді, коли його охоплює лють. «Тільки п’ятеро!» — відповів я. «Цього досить!» — сказав він, кинув господині гроші на стіл, не доторкнувшись до вина, що загадав подати, і ми вирушили в дорогу. За весь час він не промовив ані слова, їхав сам стороною і тільки коли-не-коли запитував, чи ми чого не помітили, і наказував нам прикладати вухо до землі. Нарешті їде наш граф, карета в нього важко навантажена, поруч з ним сидить у ній адвокат, попереду — вершник, з обох боків двоє слуг теж їдуть верхи... Якби ти бачив тоді отамана, як він з двома пістолями в руках перший кинувся до карети! І яким голосом він крикнув: «Стій!..» Кучер, що не хотів зупинитись, полетів з передка сторч головою; граф стрілив з карети в повітря, вершники поскакали... «Гроші, каналіє!» — загримів отаман, і граф звалився, як бик під обухом. «А, це ти, шахраю, обертаєш справедливість у продажну дівку?» Адвокат увесь тремтить, аж зуби йому цокотять — і от уже в нього в череві стирчить кинджал, як кілок у винограднику... «Я своє зробив! — крикнув отаман і гордо відвернувся від нас. — Грабувати — ваша справа». І з цими словами він зник у лісі.

Шпігельберг. Гм, гм! Слухай, брате, все, що я зараз тобі розповів, хай залишиться між нами, — йому не треба цього знати. Розумієш?

Рацман. Гаразд, гаразд, розумію.

Шпігельберг. Ти ж його знаєш! У нього є свої химери. Ти мене розумієш?

Рацман. Розумію, розумію.

Вбігає Шварц.

Рацман. Хто там? Що трапилось? Проїжджі в лісі?

Шварц. Швидше, швидше! Де всі інші?.. Тисяча чортів! Ви тут стоїте і теревені правите! Хіба ви не знаєте... Хіба ви нічого не знаєте? Адже Роллер...

Рацман. Що з ним?