Розділ «Розбійники»

Герман. Йому дали прапор, і він помчав за переможним прусським орлом. Нам довелось спати в одному наметі. Він багато розповідав про свого старого батька, про кращі, давно минулі дні... про втрачені надії... і сльози набігали нам на очі.

Старий Моор (ховає обличчя в подушки). Годі! Годі!

Герман. Через тиждень був великий бій під Прагою... Запевняю вас, що ваш син поводився як відважний воїн. Він творив чудеса на очах цілої армії. П’ять полків змінилось навколо нього, а він усе стояв. Ядра лягали праворуч і ліворуч од нього, а ваш син усе стояв. Куля розтрощила йому праву руку, син ваш узяв прапор у ліву — і стояв.

Амалія (у захваті). Гектор, Гектор! Чуєте? Він стояв...

Герман. Увечері я знайшов його на полі бою, він упав під посвист куль: лівою рукою він тамував кров, що струменіла з рани, правою судомно загрібав землю. «Брате! — гукнув він до мене. — По лавах пройшла звістка, ніби генерала годину тому вбито». — «Він убитий, — сказав я, — а що з тобою?» — «Як хоробрий солдат, — скрикнув він і відняв ліву руку від рани, — я йду за своїм генералом!» І його велика душа відлетіла вслід за генералом.

Франц (люто наступаючи на Германа). Хай печать смерті замкне твої прокляті уста! Ти прийшов сюди, щоб завдати нашому батькові смертельного удару?.. Тату! Амаліє! Тату!

Герман. Ось остання передсмертна воля мого товариша. «Візьми цю шаблю, — прохрипів він, — передаси її моєму старому батькові. Кров його сина запеклась на ній. За нього помстились, — він може радіти. Скажи йому, що його прокляття штовхнуло мене в битву і в обійми смерті і що я загинув з розпачу». З останнім віддихом він вимовив: «Амалія».

Амалія (наче прокинувшись від смертного сну). З останнім віддихом він вимовив: «Амалія».

Старий Моор (з жахливим зойком рве на собі волосся). Моє прокляття штовхнуло його в обійми смерті! Він загинув з розпачу!

Франц (бігаючи по кімнаті). О, що ви наробили, тату? Карле, брате мій!

Герман. Ось меч і портрет, що він у ту хвилину зняв з грудей! На ньому зображена дівчина, що схожа на цю панну, мов викапана. «Це моєму братові Францу», — прошепотів він. Не знаю, що він хотів цим сказати.

Франц (з удаваним здивуванням). Мені? Портрет Амалії! Мені... Карл... Амалію? Мені?

Амалія (гнівно наступає на Германа). Продажний, підкуплений ошуканцю! (Різко хапає його.)

Герман. Ні, я не ошуканець, ласкава панно! Самі погляньте, хіба це не ваш портрет?.. Ви, може, самі йому дали його.

Франц. Бог свідок, Амаліє, це твій портрет! Справді твій.

Амалія (повертає йому портрет). Мій, мій! О небо!

Старий Моор(з зойком дряпає собі обличчя). О горе, горе! Моє прокляття штовхнуло його на смерть! Він загинув з розпачу!

Герман. Ні, мені несила більше бачити такі страждання. Прощавайте, шановний пане! (Тихо до Франца.) І навіщо ви це зробили? (Швидко йде.)

Амалія (схопившись, услід йому). Зажди, зажди! Які були його останні слова?

Герман (кричить, обернувшись). З останнім віддихом він вимовив: «Амалія!» (Виходить.)