Розділ «Розбійники»

Амалія. З останнім віддихом він вимовив: «Амалія»!.. Ні, ти не ошуканець! То це правда... правда... він умер!.. Умер... (Хитається й падає.) Умер... Карл умер...

Франц. Що я бачу? Що це написано на мечі? Кров’ю написано — Амалія.

Амалія. Його рукою?

Франц. Бачу я це, чи це мені сниться? Поглянь, що написано кров’ю: «Франце, не залишай моєї Амалії». Глянь же, глянь! І на другому боці: «Амаліє, твою клятву скасувала всемогутня смерть». Ти бачиш, бачиш? Він писав це немічною рукою, писав гарячою кров’ю серця, писав на урочистому порозі вічності! Його дух, відлітаючи, затримався, щоб з’єднати Франца з Амалією.

Амалія. Боже милосердий! Це його рука... Він ніколи не любив мене. (Швидко виходить.)

Франц (тупнувши ногою). Прокляття! Вся моя вмілість безсила перед її впертістю.

Старий Моор. Горе, горе! Не залишай мене, моя доню!.. Франце, Франце! Верни мені мого сина!

Франц. А хто прокляв його? Хто послав свого сина в бій, на смерть і розпач?.. О, це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття його катам! Прокляття, прокляття на вашу голову!

Старий Моор (б’є себе кулаком в груди і в голову). Це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття, прокляття, погибель і прокляття на мою голову! Це я, батько, вбив свого доблесного сина! Він любив мене до самої смерті! Мені на злість він кинувся в бій і загинув! О, нелюд я! Нелюд! (Лютує на самого себе.)

Франц. Його вже нема, яка користь із цих запізнілих зойків? (Уїдливо сміється.) Вбити легше, ніж воскресити. Ніколи вже не вернути його з могили.

Старий Моор. Ніколи, ніколи, ніколи не вернути його з могили! Його нема, він втрачений навіки!.. Це ти своїми наговорами вирвав у мене прокляття, ти... ти... Верни мені сина!

Франц. Не доводьте мене до шаленства! Я залишаю вас на самоті зі смертю.

Старий Моор. Виродку! Виродку! Віддай мені мого сина. (Зривається з крісла, хоче схопити Франца за горло, але той відштовхує його.)

Франц. Безсилі кості! І ви ще смієте... Умріть! Загиньте з розпачу! (Виходить.)

Старий Моор. Хай упаде на тебе тисяча прокльонів! Ти викрав у мене сина! (Розпачливо кидається в кріслі.) О горе мені, горе! Такий розпач, а я живий! Вони тікають, залишають мене на самоті зі смертю... мій ангел-охоронець тікає від мене, святі відступилися від сивочолого вбивці... Горе мені, горе! Невже ніхто не підтримає мені голову, ніхто не визволить моєї бентежної душі? Ні синів, ні дочок, ні друзів!.. Самі чужі... Ніхто не хоче... сам... усіма покинутий... О горе, горе! Такий розпач, а я живий!

Входить Амалія. Очі в неї заплакані.

Старий Моор. Амаліє! Посланнице небес! Ти прийшла визволити мою душу?

Амалія (лагідно). Ви втратили доблесного сина.

Старий Моор. Убив — хочеш ти сказати. З тягарем цього злочину стану я перед престолом Всевишнього судді.

Амалія. О ні, скорботний батьку! Отець небесний узяв його до себе. Ми були б надто щасливі в цьому світі... Там, там, у надсонячній височині ми стрінемося знову.