Розділ «Розбійники»

І Пріама[106] згине славний рід.

Зійдеш ти в безсонячні оселі,

Де Коціт ридає у пустелі.

В Леті вмре твого кохання цвіт.

Всі мої бажання, мрії, думи

Хай потопить Лета[107] в чорній стумі,

Тільки не мою любов.

Он лютує ворог за стіною —

Дай мій меч і не ридай за мною.

Не загине Гектора любов.

Франц. Герман, переодягнений. Данієль.

Франц. Ось той чоловік. Жахливі вісті, каже він, чекають на вас. Чи можете ви їх вислухати?

Старий Моор. Мене цікавить тільки одна. Підійди сюди, друже, і не щади мене. Дайте йому келих вина!

Герман (змінивши голос). Ласкавий пане! Не гнівайтесь на бідного чоловіка, якщо він мимохіть вразить ваше серце. Я чужинець у цій країні, але знаю вас дуже добре: ви батько Карла фон Моора.

Старий Моор. Звідки ти це знаєш?

Герман. Я знав вашого сина...

Амалія (схопившись). Він живий? Живий? Ти знаєш його? Де він? Де, де? (Хоче вибігти з кімнати.)

Старий Моор. Ти знаєш щось про мого сина?

Герман. Він учився в Лейпцигу. Звідти він подався, вже й не знаю, як далеко. Він обійшов усю Німеччину і, як сам він мені розповідав, босий, з непокритою головою, жебрав під дверима шматок хліба. П’ять місяців тому знову спалахнула ота злощасна війна Пруссії з Австрією, а що він не мав більше на що сподіватись у цьому світі, то й пішов за переможним боєм барабанів Фрідріха[108] в Богемію. «Дозвольте мені, — сказав він великому Шверіну[109], — вмерти смертю героя. Я не маю більше батька!»

Старий Моор. Не дивись на мене, Амаліє!