Розділ «Розбійники»

Амалія (будить його). Прокиньтеся, любий дідусю! Це тільки сон. Заспокойтесь.

Старий Моор (спросоння). Його тут не було? І я не тиснув йому руки? Жорстокий Франц! Ти хочеш вирвати його навіть із моїх снів.

Амалія. Чуєш, Амаліє?

Старий Моор (прокинувшись). Де він? Де? Де я? Це ти, Амаліє?

Амалія. Як ви себе почуваєте? Ви так солодко спали.

Старий Моор. Мені снився мій син. Нащо я прокинувся? Може, я почув би прощення з його уст.

Амалія. Ангели не пам’ятають зла, — він вас прощає. (Із смутком бере його руку.) Батьку мого Карла! Я прощаю вас!

Старий Моор. Ні, доню моя! Ця смертельна блідість на твоїм обличчі засуджує батька. Бідолашна дівчино! Я позбавив тебе всіх радощів твоєї юності... О, не проклинай мене!

Амалія (ніжно цілує йому руку). Вас?

Старий Моор. Ти знаєш цей портрет, доню?

Амалія. Карл?

Старий Моор. Такий він був, коли йому йшов шістнадцятий рік. Тепер він не такий... О, все в мені кипить! Ця лагідність обернулась в обурення, цей усміх — у розпач... Чи не правда, Амаліє, ти малювала цей портрет на день його народження в жасминовій альтанці? О доню моя! Який я був щасливий з вашої любові!

Амалія (не зводячи очей з портрета). Ні! Ні! Це не він. Клянуся богом! Це не Карл!.. Тут, тут (торкається рукою грудей і голови) він зовсім, зовсім інший. Фарби надто бліді, щоб відбити високий дух, що палав огнем у його очах. Геть цей портрет. Він написаний надто по-земному! Хіба ж я художниця!

Старий Моор. Цей привітний, лагідний погляд... Якби він стояв біля моєї постелі, я жив би навіть мертвий! Ніколи, ніколи я не вмер би!

Амалія. Ви ніколи, ніколи не вмерли б! Це був би наче стрибок, коли від однієї думки перескакують до іншої — прекраснішої... Цей погляд світив би вам і в могилі. Цей погляд підніс би вас над зорі!

Старий Моор. Як тяжко, як сумно! Я помираю, а мого Карла нема... мене понесуть ховати, і він не поплаче над моєю могилою... Як солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисує синова молитва, ця колискова пісня.

Амалія (мрійно). Так, солодко, невимовне солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисує спів коханого... Хто знає, може, людина снить і в могилі — бачить довгий, вічний, нескінченний сон про Карла, аж поки пролунає дзвін воскресіння... (Схоплюється у захваті.) І тоді — навіки в його обіймах! (Пауза. Вона підходить до клавесина і грає.)

Ти тікаєш, Гекторе, від мене

В бій, де Еакіда[101] меч шалений

Вже Патроклові[102] готує дань.