Розділ «Розбійники»

Франц. Заспокойся і слухай далі! Іншим разом я розповім тобі про це докладніше... Так, кажу тобі, ось уже майже рік, як його, можна сказати, вигнали з дому. Але старий починає вже шкодувати про свою поспішність, на яку зважився, (сміється) я так гадаю, не зі своєї власної волі. Та й ця Амалія щодня в’язне до нього зі своїми докорами й скаргами. Рано чи пізно він накаже шукати його по всьому білому світу, а відшукає — і попрощайся тоді з нею, Германе! Тоді ти тільки шанобливо відчинятимеш перед ним дверцята карети, коли він поїде з нею до церкви вінчатися.

Герман. Я задушу його біля вівтаря!

Франц. Потім батько передасть йому право на владарювання, а сам спокійно доживатиме віку в одному із своїх замків. І от — віжки в руках у цього гордовитого паливоди, і він сміється зі своїх заздрісників і ненависників, а я, що хотів зробити з тебе поважну, значну людину, я сам, Германе, муситиму низько кланятись біля його порога...

Герман (з запалом). Ні! Як правда те, що мене звуть Герман, цього не буде! Якщо у мене в голові є хоч іскорка розуму — цього не буде!

Франц. Чи не ти станеш цьому на заваді? Він і тобі, любий мій Германе, дасть скуштувати свого батога, плюватиме тобі в обличчя, коли ти стрінешся йому на вулиці, і горе тобі, якщо ти наважишся хоча б знизати плечима або скривити рота... Бачиш, як стоїть справа з твоїм сватанням до Амалії, з твоїми планами і сподіваннями на майбутнє.

Герман. Скажіть, що мені робити?

Франц. Слухай, Германе! І ти побачиш, як близько я беру до серця твою долю і який відданий я тобі друг... Іди переодягнись... щоб тебе ніхто не впізнав, а тоді підеш до старого і скажеш, що ти прямо з Богемії, що ти з моїм братом брав участь у битві під Прагою і бачив, як він загинув у бою.

Герман. А він мені повірить?

Франц. Ет! Це вже мій клопіт! Візьми цей пакунок. Ти знайдеш тут докладні пояснення для себе. І, крім того, документи, які можуть переконати і саме втілення сумніву... А тепер іди звідси, тільки непомітно! Вийди задніми дверима на подвір’я, перелізь через садовий мур... Розв’язку цієї трагікомедії полиш на мене!

Герман. А розв’язка буде: «Vivat наш новий господар — Франціск фон Моор!»

Франц (поляскує його по щоці). Який ти догадливий! Бачиш, таким способом ми зразу і швидко здійснимо всі свої задуми. Амалія втратить будь-яку надію на нього. Старий вважатиме себе винним у смерті сина... Він і так уже нездужає, а щоб напівзруйнована будівля завалилась, не треба землетрусу... Цієї звістки він не переживе. Тоді я — єдиний його син... Амалія, втративши опору, стає іграшкою в моїх руках. І ти легко можеш собі уявити... Одне слово, все піде за нашим бажанням... Але й ти не повинен зрікатися свого слова.

Герман. Що ви! (Радіючи.) Швидше куля поверне назад і пошматує тельбухи стрільцеві... Здайтеся на мене! Дозвольте мені діяти. Прощавайте!

Франц (кричить йому навздогін). Урожай буде твій, любий Германе! (Сам.) Коли віл везе все збіжжя до клуні, йому доведеться вдовольнятися сіном. Корівницю тобі, а не Амалію! (Виходить.)

Ява друга

Опочивальня старого Моора.

Старий Моор спить у кріслі. Амалія.

Амалія (підходить навшпиньки). Тихо, тихо! Він дрімає. (Стає перед сонним.) Який прекрасний, який величний... Такими малюють святих... Ні, я не можу на тебе гніватись! Вкрите сивиною чоло, не можу я на тебе гніватись! Спочивай спокійно, і нехай радісним буде твоє пробудження. Я сама візьму на себе всі страждання.

Старий Моор (крізь сон). Сину мій! Сину! Сину!

Амалія (хапає його за руку). Тсс!.. тсс! Він бачить уві сні сина.

Старий Моор. Це ти? Справді ти? Як ти змарнів! Не дивись на мене так сумно! Мені й без того тяжко.