Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Однією з визначальних особливостей постіндустріального суспільства, що формується під впливом НТР та змін у характері сукупної робочої сили, є перехід до інноваційного типу економіки, головною рисою якої стає створення ідей. Реалізація ідей вимагає творчих підходів не лише від авторів цих ідей, але й від тих, хто займається їх практичним впровадженням, що стрімко розширює поле інтелектуальної праці. Такі потреби та зміни стають можливими завдяки суттєвим структурним зрушенням в інвестиційних процесах і проектах. Зокрема, одним із найпріоритетніших напрямів інвестування в економіці розвинених країн останніми десятиліттями є освіта і продукування нових знань. Систематичні інвестиції у ці сектори економіки роблять усі суб’єкти господарювання: приватний та корпоративний бізнес, держава, домашні господарства, окремі фізичні особи, бо розуміють, що соціальний статус людини дедалі більшою мірою залежить від рівня освіти.

9.5. Властивості товару «робоча сила» та їх еволюція. Людський ресурс, людський та інтелектуальний капітал. Соціалізація економіки

Властивості товару «робоча сила». У загальному ви­­гляді властивості товару робоча сила ті самі, що й для інших товарів. Але є і відмінності, зумовлені специфічністю цього товару. По-перше, у даному разі товаром є не річ, а здатність людини до праці. По-друге, здатність до праці, на відміну від звичайних товарів, відчужується на строк через ринок праці у формі наймання. По-третє, реальне відчуження здатності здій­снюється у процесі праці найманого виробника. По-четверте, корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва). По-п’яте, вартість товару «робоча сила» виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини (крім того, на вартість робочої сили впливають: гранична продуктивність праці, моральний фактор, звичаї і традиції, національні особливості, рівень культури та людяності в суспільстві).

Робоча сила є специфічним товаром, який:

• не відчужується від власника в процесі купівлі-продажу, оскільки є іманентною властивістю свого носія;

• не знищується в процесі його використання, але для свого відтворення потребує додаткового споживання життєвих благ;

• кількісно та якісно не може бути абсолютно однаковим у різних індивідів;

• оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу;

• потребує юридичного оформлення умов свого використання, яке здійснюється у формі трудового договору (контракту).

У процесі еволюції економічних систем поглиблюються та урізноманітнюються не тільки економічні, технологічні та наукові чинники впливу на виробництво благ і послуг. У результаті трансформації відбуваються також якісні зміни в системі соціальних зв’язків і відносин між основними суб’єктами виробництва, з’являються нові політико-економічні форми прояву цих відносин, які є підтвердженням прогресивних змін у суспільстві. До таких форм на категоріальному рівні можна відне­сти людський, соціальний та інтелектуальний капітал.

Серед причин та чинників, що викликали потребу в появі таких категорій в економічній теорії, слід виокремити розвиток продуктивних сил в умовах НТР і на основі її досягнень, а отже, якісні зміни в технологічному способі виробництва матеріальних благ і послуг, в системі організаційно-економічних відносин, в управлінні, в змісті та характері праці тощо. Зокрема, виникнення безпосередньої залежності між можливостями виробництва та якістю праці, рівнем освіти, знань, творчих можливостей найманого працівника в усіх без винятку сферах економічного життя створило умови, за яких ефективність матеріальних чинників забезпечення багатства і відповідного статусу перестає бути визначальною, такою, що має монопольне значення. Формуються нові пропорції оптимального поєднання особистих і суспільних інтересів, індивідуалізму та колективізму, і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності. Умовою приналежності людини до панівного класу стає не право володіти благом, а здатність використати це благо. Це означає, що соціальний статус людини все більше визначається її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інформацію в знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Водночас високий рівень знань, самооцінки та відповідальності професіоналів формує нові потреби не лише економічного, але й соціального, духовного спрямування, пов’язані зі стрімким розвитком нового виду власності — інтелектуальної і, відповідно, з потребою використовувати цю власність у своїх інтересах у всіх сферах економічної та позаекономічної діяльності: у праці, в забезпеченні її творчого характеру, в прийнятті рішень, в управлінні, в розподілі, в конкурентній боротьбі, у визначенні та зміні свого соціального статусу, в забезпеченні політичної, економічної, екологічної, культурної та духовної безпеки, в чому, власне, і проявляється сутність соціалізації економічного життя.

Концепція людського капіталу була сформульована у першій половині 1960-х р. Г. Беккером. Зазначена форма капіталу виявляється як результат внутрішньої трансформації самих індивідів під впливом розвитку їхніх здібностей, навиків, знань. Така трансформація дає змогу, з одного боку, гнучкіше реагувати на зміни, що відбуваються у виробництві, технологічних процесах, а отже, за будь-яких умов забезпечувати реалізацію економічного інтересу індивіда, з іншого — викликає до життя нагальну потребу в стрімкому зростанні інвестицій у людський капітал, зокрема в систему середньої, професійної та вищої освіти, перекваліфікації. Такий підхід дає можливість розглядати людський капітал, по-перше, як базову основу становлення капіталу інтелектуального, по-друге — у самому людському капіталі виділити, як мінімум, дві складові: знання, навики, творчі здібності найманих працівників, зайнятих безпосередньо у виробництві товарів і по­слуг, та рівень інтелектуального потенціалу і підприємницької культури, етики організаторів виробницт­ва — підприємців, менеджерів та ін.

Розвиток людського капіталу, потреба в економічній реалізації та ефективному захисті нових можливостей робочої сили, зростання залежності підприємців і суспільних результатів їхньої господарської діяльності від якості праці та активності найманого працівника викликали до життя таку інституціональну форму функціонування та усуспільнення праці, як соціальний капітал.

Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються в структурі продуктивних сил і в характері праці під впливом НТР. Ці зміни породжують нову якість робочої сили, трансформують характер відносин між основними суб’єктами господарювання. В умовах інформаційної економіки не тільки найманий працівник залежить від роботодавця, підприємця, але й роботодавець знаходиться у залежності від найманого працівника в силу високого рівня кваліфікації останнього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступної альтернативи вибору щодо заміни працюючих адекватною за якістю працею.

Соціальний капітал можна визначити як систему цілеспрямованих соціальних зв’язків, що виникають на рівні суспільства та на рівні окремого підприємства, фірми і забезпечують таку соціальну організацію відносин між суб’єктами господарської діяльності, основу якої становлять взаємодія, довіра, надійність і прозорість у стосунках.

Така система зв’язків, будучи позаекономічною і навіть до певної міри позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продуктивною. Її реальними організаційними формами можуть виступати різні види соціального партнерства.

Надійність цих зв’язків забезпечується як безпосередньо, на основі прямих домовленостей між представниками найманих працівників та підприємцями або менеджерами, так і за допомогою законодавчої діяльності держави, яка може закріплювати у законах характер зв’язків, що опосередковуються поняттям «соціальний капітал» і вже склалися в суспільстві; або встановлювати певні принципи, норми таких зв’язків, виходячи із свого розуміння їхньої сутності та форм. За будь-яких умов законодавство має націлювати на формування таких форм і норм співпраці, які б гарантували стабільність виробничої діяльності, співпрацю у розв’язанні проблем і суперечностей, що виникають у процесі такої діяльності, посилення довіри до співпраці з боку всіх зацікавлених сторін.

Зазначимо, що соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною озна­кою соціальний капітал дає підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умовою такого його прояву є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати високий ступінь довіри між народом і владою. Забезпечити існування соціального капіталу на такому рівні надзвичайно важко, ще важче перетворити його на постійно функціонуючий інститут у системі економічних відносин. Тому основна увага має бути зосереджена на забезпеченні умов становлення соціального капіталу на горизонтальному рівні — на якості, прозорості, справедливості та стабільності трудових відносин, соціальних зв’язків між суб’єктами господарювання на рівні фірм і підприємств. Основними формами існування соціального капіталу на такому рівні в розвинених країнах є системи соціального партнерства, патерналізму пожиттєвого найму, соціальної відповідальності бізнесу.

У процесі розвитку суспільного виробництва соціальний капітал може зростати та нагромаджуватися передусім через розвиток співпраці суб’єктів господарювання. Однак, на відміну від людського капіталу, пов’язаного передусім зі змістом праці, технологічними змінами, що відбуваються в суспільному виробництві, ця форма існування капіталу завжди знаходиться в зоні підвищеного ризику, оскільки напрям залежить від глибини та сталості змін у системі відносин власності, рівня трансформованості цілей розвитку та мотиваційної складової економічної політики, суб’єктивних концептуальних поглядів представників законодавчої та виконавчої влади, рівня культури та характеру інтересів чиновників різного рангу.