Процес використання робочої сили для найманого працівника — це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух фактори виробництва, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.
Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших факторів виробництва, тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання інших ресурсів. Його інтерес полягає лише в можливості компенсувати затрати своїх фізичних та розумових здібностей, можливості не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливості в утримуванні тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.
Слід зазначити, що час використання найманої праці впродовж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудовим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили.
Якщо час, необхідний для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці, така ситуація неприйнятна для підприємця, оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж того варті послуги, відтак означає для підприємця економічний збиток від праці.
Якщо час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її відтворення, така ситуація передбачає, що, наприклад, протягом першої половини дня працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої — надлишок вартості, який нееквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому економічний прибуток.
Якщо час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили, підприємство від використання трудових послуг отримує нульовий прибуток.
Зазначені підходи відрізняються в першу чергу тим, що неокласичний зовсім не торкається проблем експлуатації, тоді як для марксистського класовий підхід і експлуататорський зміст капіталістичного устрою є визначальними. Те, що К. Маркс визначає як додаткову вартість, неокласики визначають як прибуток на робочу силу (працю), який привласнює власник капіталу, купивши на певний час право функціонального використання цього ресурсу. Разом з тим, неокласичний підхід має багато спільного з марксистським у розумінні механізму розподільчих відносин.
Отже, заробітна плата — це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарних ринкових відносин виражає вартість товару «робоча сила» і ціну за працю, за витрати та результати її, що визнані ринком.
Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну.
Відрядна заробітна плата — це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва. Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик тощо.
Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології і не стимулюється.
Погодинна форма існує як погодинно-нормативна і погодинно-преміальна.
Погодинно-нормативна передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні нормативів робіт, які періодично переглядаються.
Погодинно-преміальна передбачає оплату працівнику за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.
Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність проявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його долі. Для того щоб зацікавити найманого працівника в результативній діяльності підприємства, застосовують систему пайової участі в розподілі доходів підприємства.
Номінальна заробітна плата — сума грошей, яку отримує власник робочої сили за певний проміжок часу.
Реальна заробітна плата — грошовий еквівалент маси товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату. Реальна заробітна плата, таким чином, залежить від величини номінальної і рівня цін.
Держава впливає на рівень заробітної плати, встановлюючи гарантований мінімум, нижче якого капітал не має права оплачувати працю, а також профспілки. З метою ресурсного забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили згідно з міжнародними трудовими нормами використовують показник мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах суспільно-нормативної інтенсивності праці.
В Україні діє тарифна система, яка включає: тарифні ставки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, тарифно-кваліфікаційні характеристики. За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їхньої складності, а робітників — залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою диференціації заробітної плати.
Резюме
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи економiчних знань» автора Павленко А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення“ на сторінці 54. Приємного читання.
