Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Специфічною особливістю функціонування соціального капіталу є його тісна залежність від рівня сформованості в національній економічній системі капіталу інтелектуального, адже риси та ознаки, притаманні соціальному капіталу, можуть бути належним чином реалізовані за умови значної інтелектуалізації праці, що створює майже адекватну залежність різних видів праці (у тому числі управлінської, підприємницької, найманої) при визначенні принципів і форм їх взаємодії у процесі організації виробництва товарів і послуг. Якщо інтелектуальна (складна та надскладна) праця не є масовим і необхідним для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспільної економічної діяльності явищем, можливості розвитку соціального капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу, зокрема, фінансового та фізичного, втрачаються потреба та інтерес до соціального партнерства, прозорості у стосунках із найманою працею, падає рівень соціальної відповідальності бізнесу, та й з боку державних чиновників, особливо у постсоціалістичних перехідних суспільствах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції найманих працівників, зайнятих у виробництві.

Бурхливий розвиток системи економічних відносин сучасності вказує на кардинальні зміни у змісті праці, характері кваліфікації працівника, а отже, й у системі інтересів та мотивації економічної діяльності людини. Саме розгортання НТР, перетворення високотехнологічного виробництва у домінуючий та визначальний сектор, двигун економіки, а найманого працівника — у високоосвіченого, кваліфікованого, творчого носія ідей та значних інтелектуальних можливостей, сприяє не тільки подальшій динамізації якісних змін у змісті людської праці, поглибленню безпосередньої соціалізації економічного життя, але й визначає особливості змін у системі відносин власності.

За цих умов відбувається становлення інтелектуальної власності, яка, навіть якщо виступає у формі особистої, не завжди забезпечує справедливість у стосунках між власником інтелектуального капіталу та представниками середнього, а тим паче, великого бізнесу, і крім того, вона виступає як інструмент монополізації інтелектуального продукту, права на володіння ним, використання лише у своїх егоїстичних, корисливих інтересах на основі суто ринкових механізмів реалізації.

З’ясування закономірностей і чинників становлення пост­індустріального типу економіки, постіндустріального та інформативного суспільства, таких інститутів економічного розвитку, як людський, соціальний та інтелектуальний капітал, дає змогу визначити сутність процесів соціалізації, які динамічно розгортаються у ході системних трансформацій. Зауважимо, що поняття: соціалізація, соціалізація життя, соціалізація економіки — є однопорядковими, всі вони пов’язані з характеристикою закономірностей, форм і чинників інтеграції особистості в суспільне та економічне життя країни, регіону, фірми, корпорації тощо, визначають стан та умови трансформації характеру і форм залежностей і зв’язків людини, працівника з іншими суб’єктами соціальних та економічних відносин, поле та рівень можливостей реалізації творчих здібностей і потреб кожної окремої особи, узгодження та гармонізації її ціннісних орієнтирів із цінностями суспільства.

Водночас важливо усвідомити, що соціалізація економічного життя виступає одним із найефективніших важелів та інструментів розв’язання економічних і соціальних суперечностей, які виникають у суспільстві під впливом недосконалості системи економічних відносин, системи мотивації, конфлікту інтересів основних суб’єктів економіки, тобто суперечностей, що гальмують подальший економічний розвиток. Відбувається це в силу того, що в умовах стрімкого всмоктування конкурентною економікою досягнень НТП і НТР, так само стрімко зростає цінність не тільки власника, підприємця, менеджера, але й надзвичайно широкого кола найманих працівників, які володіють значним обсягом необхідних знань, навиків, запасом творчого потенціалу, мобільності та комунікативності в усіх, без винятку, галузях народного господарства.

Суперечливість процесу становлення та розвитку відносин, пов’язаних із функціонуванням та реалізацією інтелектуальної власності, ускладненням механізму реалізації інших форм і видів власності в умовах подальшого усуспільнення виробництва та праці, вимагає існування певної рівноважної сили, суб’єкта соціально-економічних відносин, який би забезпечував інституціональну правову основу економічного розвитку та соціальну справедливість відтворювального процесу, довгострокову та конструктивну рівновагу у взаємодії різноспрямованих агентів у системі економічних відносин.

Такою силою, суб’єктом в економічному та соціальному середовищі може виступати лише держава, як носій потреби у збереженні та зміцненні цілісності існуючої метасисте­ми, у забезпеченні однонаправленості інтересів основних учасників господарської діяльності.

Серед економічних функцій сучасної держави можна виділити:

• забезпечення розвитку основних галузей національного господарства на основі новітніх технологій;

• створення та розвиток інтелектуальної інфраструктури, а також механізмів просування новітніх технологій на ринок, в основні галузі національного господарства;

• соціальну орієнтацію розвитку національної економічної та господарської системи, що сприяє реалізації принципів не лише ринкової, але й соціальної справедливості в суспільстві;

• сприяння адаптації та розвитку національної економіки у глобалізованому економічному, політичному, інформаційному та соціальному просторі.

Успішна реалізація цих функцій вимагає, по-перше, концентрації об’єктів державної власності в таких стратегічних секторах економіки, як освіта, наука, прикладне науково-дослідне виробництво; по-друге, забезпечення можливості активно впливати на процеси перерозподілу ВВП, національного доходу; по-третє, наявності в держави чіткого уявлення про пріоритетні стратегічні цілі та механізми використання бюджетних коштів; по-четверте, формування ефективної концепції і моделі взаємодії дер­жави та бізнесу, приватного капіталу в напрямі спільного розв’язання завдань, поставлених часом перед національною економікою.

Поява соціальної правової держави стала тим етапом в її розвитку, коли соціальні функції не просто набули правового підґрунтя, але й стали провідними, особисті ж права людини стали наріжним каменем усієї її правової системи, визначаючи через виборче право владу, через громадянські права — політичну природу держави та її соціальні обов’язки, а через соціальні права — її соціальні функції.

Починаючи із середини ХХ ст. у практичну площину по­всякденної економічної політики багатьох, передусім європейських держав, входить ідея держави загального добробуту. Завдяки сформованій системі страхування соціальних ризиків для переважної частини громадян цих країн була значною мірою подолана невизначеність майбутнього. Держава загального добробуту фактично перенесла функцію забезпечення високого рівня життя всіх членів суспільства до розряду домінуючих, підпорядкувавши їй усі інші соціальні, економічні та політичні завдання та цілі. В основу механізму реалізації цієї функції був покладений принцип забезпечення розподільчої, або корегуючої, справедливості, тобто перерозподілу благ між багатими та бідними на користь останніх.

Існують такі різновиди моделей держави загального добробуту:

1) позитивна держава соціального захисту — держава, яка проводить політику, спрямовану на вирівнювання шансів добробуту всіх громадян, гарантування їм рівних можливостей (США);

2) держава соціальної безпеки — гарантуючи «рівні можливості» всім громадянам, проводить політику створення умов для повної зайнятості та отримання доходів, не нижчих за прожитковий рівень (Велика Британія);

3) соціальна держава загального добробуту — націлює свою соціальну політику на забезпечення повної зайнятості, зменшення диференціації в рівнях доходів громадян, створює для проведення такої політики розгалужену мережу державних і громадських соціальних служб (Швеція).

Безпосереднім наслідком розроблення та запровадження різноманітних моделей соціального ринкового господарства у ряді розвинених європейських держав стало довготривале зростання ВВП і відповідно реальних доходів населення, забезпечення високого рівня конкурентоспроможності економіки в цілому та окремих її галузей, стабільність демократії, економічної свободи, соціальної захищеності, позитивна динаміка соціальних стандартів життя окремої людини, збільшення уваги до якості функціонування екологічної, духовної та інших підсистем метасоціальної системи.