Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Більш детально зазначені форми капіталу розглядаються у підрозділі 9.5.

9.4. Капітал і наймана праця. Чинники якісної трансформації економічних відносин між власниками капіталу та найманої праці

Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці є обов’язковим соціально-економічним чинником функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму й опосередковану.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює. Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною класністю підприємців. Певна частина підприємств є державною власністю.

Наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.

Наймання праці — це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду. Грошова винагорода реалізується як заробітна плата.

Розглядаючи суть наймання, варто звернути увагу на таке. За ринкових відносин власник робочої сили є вільною особою і може розпоряджатися своїми здібностями за власним вибором. Проте реалії життя такі, що робітник, будучи юридично вільним, позбавлений власності на засоби виробництва і засоби до життя. Заводи, фабрики, банки, торговельні центри належать підприємцям, які представляють меншість нації, але уособлюють у собі найбагатшу її верству. За цих умов люди праці пропонують свою робочу силу на ринку праці і продають її наймачеві як товар.

Входження індивідів у систему економічних зв’язків і господарських відносин завжди опосередковується певними інституціями, роль яких визначається сутнісними особливостями та характером економічної системи суспільства.

Персоніфікація власності на засоби виробництва та робочу силу різними власниками зумовила появу ринкового механізму залучення робочої сили в систему суспільного виробництва та його організаційного оформлення в ринок праці.

Перевагами ринку праці порівняно з його антиподами — різновидами позаекономічного примусу до праці — стало гарантування певної незалежності кожного індивіда, реалізація ним своїх економічних прав щодо використання власної робочої сили при одночасному ефекті у вигляді раціонального розподілу наявних ресурсів та найповнішого задоволення потреб суспільства.

З розвитком суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися. Сучасний ринок праці, крім належності робочої сили та засобів виробництва різним власникам, передбачає:

• наявність єдиного правового поля для вільного переміщення населення та вільного вибору виду діяльності;

• розвинуту систему бірж праці та інформації про вільні робочі місця;

• наявність ринку житла;

• існування розвинутого ринку освітніх послуг;

• державне регулювання ринку праці.

Ринок праці більшою мірою, ніж інші ринки, реагує на вплив інституційних факторів, що зумовлює його структуру та механізм функціонування. Суб’єктами ринку праці є наймані працівники як власники, носії та продавці товару «робоча сила» і роботодавці як її покупці.

Становлення системи мотивації, котра найповніше відповідає призначенню людини в системі виробництва та соціально-економічних відносин, узгоджується в часі з якісними змінами у технологічному способі виробництва, що відбуваються під впливом НТР, у системі відносин власності (швидкий розвиток акціонерної, колективної, інтелектуальної власності тощо): із демократизацією економічного життя у більшості розвинених країн. Поглибленню розуміння сутності та продуктивності такої залежності може слугувати нова політико-економічна парадигма розуміння внутрішніх механізмів і важелів розвитку НТР.

Розвиток НТР не лише змінив уявлення про можливості продуктивних сил щодо задоволення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, а й зумовив принципову структурну перебудову народного господарства, сектора матеріального виробництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функціонування, взаємодії з іншими суб’єктами господарювання, форм реалізації відносин власності. За цих умов на зміну індустріальному типу економіки у найбільш розвинених країнах поступово приходить пост­індустріальне господарство та суспільство, головними відмінностями якого є домінування у відтворювальних процесах сучасних інтелектуальних технологій, інформації та знань, що стають вирішальним чинником інновацій, породжуючи низку трансформацій у системі економічних відносин.