Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Пауза.

— Вони... сидять тут!  Тут...  Давно... Я  знаю, що  ви  не знаєте... А вони тут...  Від того  самого дня, що  й ви... Вони суворо ізольовані... Їх забрано тоді  зі станції... Але мовчіть, ради  Бога!..

Андрієве серце пішло очертом...

«Боже ж мій, Боже!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Струс  був  такий  грандіозний,  що   захопило  дух  і  паралізувало розум, — тяжко було  зібрати думки докупи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли, і всього його  наче геть  розгвинчено... Це   було   почуття, що   його не  можна жодними словами означити. Це  був  удар, як  то  буває удар сонячний.  «Брати... його   брати тут!»  Удар   сонячний,  що часом спричиняє  смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло... Чимало  минуло часу, поки  Андрій вибрався  з  раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на  Копаєва й хотів  чути  ще, він  хотів  підтвердження,  хотів доказів. Ні, це так  приголомшуюче, що  тяжко повірити, це потребує доказів!

Але  Копаєв  більше нічого не  говорив про   братів. Він більше  нічого  не  знає. Він   лише  «чув»,   що   змонтовано імпозантну  контрреволюційну  військову організацію,  на якій  багато хто  збирався зробити кар’єру. Організацію з ним —  Андрієм —  на  чолі.   Імпозантна ж  та  організація тим, що  пов’язана з високими військовими колами і стоїть в прямому зв’язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера... Це  він  «чув»...   І ще  висловив думку, що   вони з  братами побачаться...  Потім  зробив  болючу, тяжку паузу  й  додав  тихо, зламано: «А може... може, й  не побачаться вже...»

Андрія наче хто  облив зимною водою: «Ах,  це  він  “чув лише”»! Рештки  радості танули,  меркли,  погасали...  Радості  від  доказу, що  його  віра  в братів була  не  марна. Віра в славних братів Чумаченків!  А з серця вже  виповзала, як гадина, тая, відбита в нім, проклята шпаргалка з Миколиним підписом... І Копаєв не  хотів  її спростувати — він  чомусь замовк, немов набрав води в рот, мовчав.

Ще  кілька разів  сама  собою зринала віра в сказане, і тоді серце кидалося шалено... Та  Андрій марно чекав підтвердження — підтвердження не  було.  Помалу в тім  серці розпросторювалась невіра, а їй хтось  допомагав з одчаєм: «він “чув”»! Та якщо брати тут, то як же це ти і досі про  те нічого не знав? За такий довгий час! Це  неможливо!..» А в очах  до болю чітко вставав власноручний Миколин підпис, і сумнів щодо сказаного Копаєвим все  міцніше огортав душу.  Мабуть, це помилка. Можливо, це просто провокація?! Може, Копаєва  самого провокаційно  поінформував Сафигін,  а може, просто похвалився про  те, чого  сам  хотів  би...

Кілька разів  Андрій пробував перевірити Копаєва, пробував  знову заговорити з ним про  братів, але Копаєв чомусь уперто вже  уникав цієї   теми. Чи  реакція, яку  викликали його  слова в  Андрієві, його  наполохала, чи  злякався чого іншого... Казав, що  йому більше нічого не  відомо. І було  в тих  словах каяття...

Може, й  справді йому нічого не  відомо? Може,  йому взагалі нічого не  відомо?..

«А може, він  випробовує мене?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якось в стані тяжкої депресії Копаєв спитав Андрія, чи він  знає, як  тут  розстрілюють? Чи  він  хоче  знати, як  тут розстрілюють?!

Андрій нашорошився... Ні, він не хоче знати, як тут розстрілюють. Він  про  це  сказав Копаєву, сказав, що  його  те зовсім не цікавить. Він не хотів знати про  це з двох причин: перша — страшно забігати наперед. А друга  — думав:

«Дешево... Ти хочеш звірити мені таємницю, за яку  відлітають голови, щоб  потім мені пришили...» — це була  вже зовсім  безглузда думка,  бо  після  всього того,  що   було, вже   немає  сенсу йому щось  «пришивати», знання  такої таємниці йому мало що  може додати, та така  вже  людська вдача, що не втрачає надії  до останку і до останку бережеться тієї  останньої краплі, що  ніби все  перерішить і після якої вже  немає вороття. Але крапля та вже  впала... І то після неї так  страшно зазирати наперед.

Ні, Андрій не  хоче  знати, як  тут розстрілюють.

Копаєв зітхнув. Потім запитав, чи він знає такого Мельника.

Андрій знає Мельника. Хто не знає цього симпатичного чергового корпусу?

— Завтра, здається, його   дижур, — проговорив сумно Копаєв. — Зверніть, між іншим, увагу, як він зі мною завтра зустрінеться.