Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

Все це Копаєв розповів тихенько, з мукою, як на сповіді. На  допити Копаєва тягали часто. По  кілька разів  на  день. І  за  кожним разом він  був  все  нещасніший. Все  погнобленіший. Все печальніший. І все частіше зупинявся на Андрієві  довгим поглядом — він  хотів  щось сказати. Він  сам мучився, але сказати не міг. Не  зважувався, позирав боязко на  вовчок, позирав на  Андрія. Його в’язав якийсь сумнів. Може, він  мав  щось таке, що  треба тримати міцно за зубами.  Ану ж його  справа обернеться так, що  його  звільнять, і тоді... і тоді  його  раптом можуть повернути, бо де гарантія, що  Андрій таємницю втримає при  собі?  Або  що  зі  злоби не  помститься на  ньому й спеціально не  донесе?! Таємниця  вилізе, а за  розголошення таємниці — смерть. І може, тому, що  Копаєв ще  мав  надію на  звільнення, він  мовчав. Дружина й двоє  діток!..

Але ось одного вечора його  привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були  дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками... «Все пропало!.. Все, все  пропало!..»  — шепотів ледве   чутно, сам  до  себе. Так сидів довго... Потім опустив руки, й  Андрій побачив його обличчя — воно було  позначене тавром страшної безнадії й  розпачу, те  обличчя. Копаєв  довго дивився в  Андрієві очі  крізь паволоку сліз... Потім провів рукою по  обличчю, розмазавши на  нім  кров, і зітхнув:

— Ви, здається, маєте братів...

— Так...

Пауза.

— Ви  не  знаєте, де вони?..

Андрій здригнув і  наставився на  Копаєва з  німим запитом.

Пауза.

— Вони... сидять тут!  Тут...  Давно... Я  знаю, що  ви  не знаєте... А вони тут...  Від того  самого дня, що  й ви... Вони суворо ізольовані... Їх забрано тоді  зі станції... Але мовчіть, ради  Бога!..

Андрієве серце пішло очертом...

«Боже ж мій, Боже!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Струс  був  такий  грандіозний,  що   захопило  дух  і  паралізувало розум, — тяжко було  зібрати думки докупи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли, і всього його  наче геть  розгвинчено... Це   було   почуття, що   його не  можна жодними словами означити. Це  був  удар, як  то  буває удар сонячний.  «Брати... його   брати тут!»  Удар   сонячний,  що часом спричиняє  смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло... Чимало  минуло часу, поки  Андрій вибрався  з  раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на  Копаєва й хотів  чути  ще, він  хотів  підтвердження,  хотів доказів. Ні, це так  приголомшуюче, що  тяжко повірити, це потребує доказів!

Але  Копаєв  більше нічого не  говорив про   братів. Він більше  нічого  не  знає. Він   лише  «чув»,   що   змонтовано імпозантну  контрреволюційну  військову організацію,  на якій  багато хто  збирався зробити кар’єру. Організацію з ним —  Андрієм —  на  чолі.   Імпозантна ж  та  організація тим, що  пов’язана з високими військовими колами і стоїть в прямому зв’язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера... Це  він  «чув»...   І ще  висловив думку, що   вони з  братами побачаться...  Потім  зробив  болючу, тяжку паузу  й  додав  тихо, зламано: «А може... може, й  не побачаться вже...»

Андрія наче хто  облив зимною водою: «Ах,  це  він  “чув лише”»! Рештки  радості танули,  меркли,  погасали...  Радості  від  доказу, що  його  віра  в братів була  не  марна. Віра в славних братів Чумаченків!  А з серця вже  виповзала, як гадина, тая, відбита в нім, проклята шпаргалка з Миколиним підписом... І Копаєв не  хотів  її спростувати — він  чомусь замовк, немов набрав води в рот, мовчав.

Ще  кілька разів  сама  собою зринала віра в сказане, і тоді серце кидалося шалено... Та  Андрій марно чекав підтвердження — підтвердження не  було.  Помалу в тім  серці розпросторювалась невіра, а їй хтось  допомагав з одчаєм: «він “чув”»! Та якщо брати тут, то як же це ти і досі про  те нічого не знав? За такий довгий час! Це  неможливо!..» А в очах  до болю чітко вставав власноручний Миколин підпис, і сумнів щодо сказаного Копаєвим все  міцніше огортав душу.  Мабуть, це помилка. Можливо, це просто провокація?! Може, Копаєва  самого провокаційно  поінформував Сафигін,  а може, просто похвалився про  те, чого  сам  хотів  би...

Кілька разів  Андрій пробував перевірити Копаєва, пробував  знову заговорити з ним про  братів, але Копаєв чомусь уперто вже  уникав цієї   теми. Чи  реакція, яку  викликали його  слова в  Андрієві, його  наполохала, чи  злякався чого іншого... Казав, що  йому більше нічого не  відомо. І було  в тих  словах каяття...

Може, й  справді йому нічого не  відомо? Може,  йому взагалі нічого не  відомо?..

«А може, він  випробовує мене?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 46. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи