Копаєв зітхнув і заплющив очі:
— Ось так тут розстрілюють людей... Тієї ночі їх розстріляли 296. Часом буває й більше... — і зашепотів, обхопивши голову: — Я був там як свідок, «загартовувався»... І я це буду пам’ятати, доки й живий, до самої могили.
Вражений Андрій ніяк не міг зв’язати докупи дві речі — ломик в руках Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся тюрма й творила про нього чудесну легенду. Це не вкладалося в голові... Але саме та пачка махорки, мабуть, і стверджувала страшну правду Копаєва.
Одначе душа не хотіла в усе чуте вірити. Дуже вже це моторошно і в той же час дуже вже це просто, занадто просто. Так, як б’ють телят на конвеєрі... Кадри колись баченого на полтавській модерній «Укрм’ясохладобойні», як там б’ють бичків і корів, находили на цю канву точно... Ах, занадто вже це просто, образливо просто, до цинізму автоматизовано!
Ще Андрій взнав від Копаєва, що знаменитий Курпас, садист і деспот, зовсім не застрелився, лише знятий з посади, але... після невеликої комедії в «покарання» дістав підвищення — його призначено начальником групи концтаборів у системі Дальлагу, куди він і виїхав. Слідчі всі пішли вгору — сержанти поробилися майорами, майори дістали ромби і т. д. Одного тільки його — Копаєва — принесено в жертву. Олексій Копаєв опинився в ролі Олексія Поповича, вкиненого в море, щоб заспокоїти безодню народного понурого гніву. «Пролетарське правосуддя» знає, що робить. Корабель плив собі далі — корабель свавілля й опричнини, отака от «соціалістична галера» — «московська каторга».
А Курпас, бач, зовсім не застрелився. Значить... Значить, всю групу залізничників, так звану «групу Малія», спіткала трагічна доля.
Скоро Копаєва забрали і Андрій лишився сам. На розставання Копаєв був такий розгублений, що не міг нічого до пуття сказати, лише просив Андрія, заклинаючи пам’яттю його матері, зробити для нього одну послугу... Він просив передати привіт дружині й діткам... Його дружині й діткам... Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але він уперто просив передати привіт дружині й діткам... Безтямний, розгублений, він просив побілілими губами... Передати привіт... і сказати... що він колись... колись, може, вернеться... І заплакав.
Андрій пообіцяв.
Копаєва вже не повернули до камери.
Андрій лишився сам. Як не стало Копаєва, Андрієві чомусь стало страшно. Страшно й безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди ведуть ось ці двері. Ні, коли знаєш, що вже немає інших дверей взагалі на цій «м’ясохладобойні», лише оці одні, про які вже ніхто в світі не знає й не взнає, як і куди з них вийшов той, хто був сам... Жахлива смерть, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла б мати свідка...
Андрій все ходив і ходив по камері — тинявся взад та вперед. Потім зупинявся й довго дивився в одну невідому точку.
З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступно, однаково, чи вони були заплющені, чи розплющені... Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці...
Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили... Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу... Знову фотографували... Але вже тут, в цій тюрмі. Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа... Чи передати якесь прохання...
Ні, Андрій не хотів нікому писати листа. І не хотів нікому передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист до матері, Сергєєва й Нечаєву і... Ні, він не хотів вже нікому писати листа. Та й кому?.. Та й хто ж його пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що те ніколи не може бути виконане. Але попросити, щоб бодай одвести душу, і думати потім, і надіятись потім, що хтось те прохання все-таки виконає. Уявляти (наперекір всьому уявляти!), як от той хтось ввечері на смерканні сторожко-сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на пальці й тихенько стукає в закриту віконницю... І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як тінь... Утікає...
Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але ж вона могла би й бути... Вона могла б бути... Адже ж вона була...
Та біля нього нікого такого немає, кому б можна звіритися... Хай би він завіз те доручення, щоб передати хоч отим карлуватим ялинкам біля полярного кола, але щоб завіз звідси... І щоб передав...
Про братів не було ніякого підтвердження... І не буде вже... не буде... Значить... Значить, Копаєв скриводушив! Нема... І не буде...
Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку чашу за них випив!..
Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова й нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасав, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати. Коли він глянув у люстро в голярні, куди його повели одного дня голитися й де було справжнє люстро, він не впізнав себе. На нього дивилась якась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит. А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа людина мала темну шкіру, що обтягала кості скивиць і щелепів, і мала на щоках хворобливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб він бачив свою загибель.
Серце огортала нестерпна туга, а з нею тонюнький-тонюнький біль, ніби там стирчала голка. Він годинами стояв у камері, як стовп, перед якоюсь візією, що облягала душу...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 49. Приємного читання.
TextBook