Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Андрій пообіцяв.

Копаєва вже  не  повернули до камери.

Андрій лишився  сам.   Як   не  стало Копаєва,  Андрієві чомусь стало страшно. Страшно  й  безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди  ведуть   ось  ці  двері. Ні, коли знаєш, що  вже немає інших дверей взагалі на цій  «м’ясохладобойні», лише оці  одні, про  які  вже  ніхто  в  світі  не  знає й  не  взнає, як і  куди   з  них  вийшов той, хто  був  сам... Жахлива смерть, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла  б мати свідка...

Андрій все  ходив і ходив по  камері — тинявся взад  та вперед. Потім зупинявся й  довго дивився в одну  невідому точку.

З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступно, однаково, чи  вони були  заплющені, чи  розплющені... Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці...

Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили... Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу... Знову фотографували... Але вже  тут, в цій  тюрмі.  Потім питали його, чи  він  не  хотів  би  комусь написати листа... Чи  передати якесь прохання...

Ні, Андрій не  хотів  нікому писати листа. І не  хотів  нікому  передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист  до матері, Сергєєва й Нечаєву і...  Ні, він  не  хотів  вже нікому писати листа. Та  й кому?.. Та  й хто  ж його  пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його  Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що  те  ніколи не  може бути  виконане. Але  попросити, щоб   бодай одвести душу, і  думати потім,  і  надіятись потім,  що  хтось   те  прохання все-таки  виконає.  Уявляти (наперекір  всьому уявляти!), як  от  той  хтось  ввечері на  смерканні сторожко-сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на  пальці й тихенько стукає в закриту віконницю... І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як  тінь... Утікає...

Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але  ж вона могла би  й  бути... Вона могла б бути... Адже  ж  вона була...

Та  біля  нього нікого такого немає, кому   б  можна звіритися... Хай  би  він  завіз  те  доручення, щоб  передати хоч отим карлуватим ялинкам  біля   полярного кола, але  щоб завіз  звідси... І щоб  передав...

Про братів не  було  ніякого підтвердження... І не  буде вже... не  буде... Значить... Значить, Копаєв  скриводушив! Нема... І не  буде...

Хоч  би  ж хоч хтось  знав, яку  він  гірку  чашу  випив. Хоч би  ж  хтось  хоч  колись передав братам, яку  він  гірку  чашу за них  випив!..

Ночами  йому снились якісь дивовижні сни,  яких він уранці ніяк не  міг  пригадати. Страшенно боліла голова й нило все  тіло.  Бачив, що  він  остаточно погасав, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати. Коли він глянув у люстро в голярні, куди  його  повели одного дня голитися й де було справжнє люстро, він не впізнав себе.  На нього дивилась якась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як  троглодит. А як  поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа  людина мала темну шкіру, що  обтягала кості скивиць і щелепів,  і мала на  щоках хворобливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб  він  бачив свою загибель.

Серце огортала нестерпна туга, а з нею  тонюнький-тонюнький біль, ніби  там стирчала голка. Він годинами стояв у камері, як  стовп, перед якоюсь візією, що  облягала душу...

Хоч би хоч хтось  був біля  нього, хоч би хоч хтось... Щоб потім, може, колись, може, після довгих-довгих років знайшов  і передав братам (передав хоч  їхнім  дітям), яку  ж  він гірку  чашу  за них  випив. Випив до кінця... До краю... Спалив  усе своє серце... Своє, до кінця вірне, до кінця віддане братське серце... Своє залізне серце... Так, залізне серце...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Надвечір, коли почали до камери залітати мотилі вечірні й товктися несамовито головою в молочний пухир  біля стелі, прийшли два  сержанти при  зброї, понурі й суворі, забрали його  й повели...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Андрій підіймався  крутими  сходами, тяжко  й  помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх  дірявих легенях, а це  було  б зле.  Він  мусить дійти до  кінця, до  самої крапки,  дійти власними ногами.

І він  ішов попід гамаками, як  тоді, в  перший день, коли почував себе  гегемоном, коли серце було  сповнене віри  в людей і гордої певності, що  його  ніхто  не  посміє торкнути пальцем... Тепер він  ішов на  Голгофу...

Ах, коли б же  хтось  знав! Коли б хоч  хтось  знав!..