Хоч би хоч хтось був біля нього, хоч би хоч хтось... Щоб потім, може, колись, може, після довгих-довгих років знайшов і передав братам (передав хоч їхнім дітям), яку ж він гірку чашу за них випив. Випив до кінця... До краю... Спалив усе своє серце... Своє, до кінця вірне, до кінця віддане братське серце... Своє залізне серце... Так, залізне серце...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Надвечір, коли почали до камери залітати мотилі вечірні й товктися несамовито головою в молочний пухир біля стелі, прийшли два сержанти при зброї, понурі й суворі, забрали його й повели...
VIII
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами.
І він ішов попід гамаками, як тоді, в перший день, коли почував себе гегемоном, коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем... Тепер він ішов на Голгофу...
Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..
Потім відчинилися якісь двері... Але Андрій не побачив, що там далі за ними було... Його завели за якусь загородку і... він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:
Перед ним — стояли три його рідних брати!
Три його рідних брати...
Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос... Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притис його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях...
— Ну от... — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну от...
Михайло засміявся, а Серьога закінчив:
— От тепер ми всі вкупі.
І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.
Їх усіх прирекли до розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу... А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.
Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для того, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є — тільки засудити.
Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, — це ігнорацію й презирство.
Андрій погано слухав комедію, що розігрувалася, як по нотах, — його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 50. Приємного читання.
TextBook