Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цілуватимешся, чи  що?!

— Ні.  Я йому напишу власноручно свій  «протокол»...  і підпишусь...

— Гм... — уїдлива іронія.  — Та  й  що  ж  ти  там  писатимеш?

— Правду...

— Йолоп!  Ти  хочеш знати «правду»!   Ну, так  правдою є, що  твій   прокурор сидить десь  ось  у  цім  десь  корпусі. Як  зустрінеш, пожалієшся й напишеш... А тим  часом я тут твій  прокурор і все... Цар  і Бог!..  Отже, пиши свої  заперечення.

Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не  мав  ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про  прокурорську силу й функцію  йому добре відома. Сказав  те,  аби   лиш розряджувати напругу, аби  лиш відволікатись від протоколу, що лежить на  краєчку стола.

— Ну, а ще  що  ти  хочеш? — вже  палахкотів очима Великін.

— А ще... На  підставі закону я хочу  очних ставок...

— Ого,  юристом став!  Ич   ти!  «На   підставі  закону»... «Очних ставок»... І з ким же, осмілюсь спитати?

— З  усіма  тими, що  там, — кивнув на  Великінову течку, — понаписували...

— Але  з ким, з ким?

— З усіма...

— Умгу... (Пауза.)

По  паузі  Великін заскалив око, пильно вшнипився ним в Андрієве обличчя:

— То  ти, може, знайомий з ділом? Читав?

— Читав.

— Усе?  — підкрадається Великін.

«Ага, контролює  попереднього  слідчого!»  —  подумав Андрій і відповів, не  вагаючись:

— Усе.

Великін нахмурився. Сергєєв теж.  Удали, що  вони Андрієві  повірили. Сергєєв ледве  стримував посмішку.