Не кажучи нічого своїм друзям, нишком від них Андрій робив свої приготування. На першій же прогулянці він знайшов маленький шматочок заліза — шматочок зітертої підківки від чобіт якогось тюремника, може, навіть самого альбіноса, підківки від солдатських чобіт! — і заховав його в кишеню. В камері нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос — стинає!.. Коли гострив, руки його тремтіли, але не від страху, а від думки, щоб часом хтось не здогадався, для чого це він гострить шматочок підківки, що це він надумав... Потім почав комбінувати — в що йому набрати води, як і де її поставити. Це складна проблема. Крім мисок, в камері нічого ліпшого немає. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, і в миску можна добре вмостити руку... Були такі випадки, коли самогубці користалися мискою... Тим більше що набрати чаю в миску легше і поставити її в головах, не викликаючи ні в кого підозрінь.
Нарешті прийшла та ніч, що мала бути останньою. Бажана, благословенна ніч. Звечора, скаржачись на шлунок, Андрій попросив товаришів — Миколу, Руденка й Санька — уступити йому свій чай, свою порцію чаю. Потім попросив у Саркісьяна його великий олив’яний кухлик, налив його повний і поставив у головах на рурі парового опалення, щоб чай був теплий (бо рури звечора нагрівалися і всю ніч були гарячі), крім того, налив трохи чаю в миску й поставив її теж в головах на підлозі.
Звечора, лежачи горілиць, вони втрійку співали, а Санько сидів, зіскулившись у ногах, і слухав, поклавши голову на коліна. Вони співали пісню:
Ой не пугай, пугаченьку,
Власне, співав Микола, а Андрій з Руденком лише тихенько йому помагали, скорше співали мовчки, серцем, кожен по-своєму. Але все одно вони співали втрійку, а Санько сидів, слухав.
Пісня була саме така... В ній співалося про вдову й про мале дитя, та про орла, що вміє розмовляти. І всі в ній уміють розмовляти. І їх персоніфікує Миколин голос:
Ой не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку...
Як же ж мені не пугати,
Як все яри та байраки.
Ніде мені гнізда звити
І діточок розплодити...
Микола співав з таким чуттям, ніби передчував серцем, що має щось статися, щось безмежно трагічне й непоправиме, і його смутний і гарний голос брав за серце не тільки Санька, а й не одного в камері. А ще більше, може, брав за серце зміст.
Ішла вдова долиною
З маленькою дитиною...
Для одних то вдова, для інших то мати, сестра, дружина, й кожен міг до болю чітко уявити, як от вона йде... І як от вона тужить...
Ой, сину мій малесенький,
Де ж наш батько ріднесенький?!
...................................
Летить орел над водою,
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 30. Приємного читання.
TextBook