Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

Розмовляє з удовою...

Тут  помічники —  Андрій і  Руденко —  відстають, завмирають і  Микола співає сам.   Микола  співає тихо, але всі,  мабуть, чують   це  місце  пісні  в  найдальших  кутках, причаївшись. 

Не  плач, не плач, молода удово!

Бо  я твого  мужа  знаю!..

Бо  я твого  мужа  знаю  —

Тричі  на день  одвідаю...

Тричі  на день  одвідаю —

І снідаю, й обідаю.

А третій  раз  вечеряю:

На  кучері  наступаю,

З лоба  очі видираю...

Перенаснажені людські серця від тієї  пісні стинаються.

Андрієве серце  теж.   Лише  Андрієве серце  не  так   на  неї відгукується. Воно ціпеніє,  зіщулюється й  з  ще  більшою силою стремить до прірви.

Потім вони мовчали. Думали кожен про  своє. Коли вже камера поринала в сон  і коли вже  й куток укладався спати, Андрій зітхнув і тихо, роздумливо промовив до товаришів, що вони всі мусять цей  вечір  запам’ятати. Всі. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живі  згадують цей  вечір... Цей прекрасний вечір... Микола глянув на Андрія здивовано й нічого не  сказав. А втім, він  був  теж  такої думки.

Нарешті всі уклалися спати. Нарешті Андрій непомітно перевірив, чи  стримить його   залізячка,  схована в  щілині межи дошками, й  ліг  горілиць. Залізячка, його   рятівнича залізячка, підківка з  солдатських чобіт, як  вірна подруга, тут.  Закрив очі, сказав усім  добраніч і замовк, слухав, як  у скроні б’ється пульс... Лежав у забутті, марив, якщо можна назвати маренням цей  тоскний вир  думок. Санько посидів у ногах ще  трохи й пішов теж  спати під  свій  стіл... Андрій лишився сам.  Сам  з собою... Слухав, як  у скронях б’ється пульс...

Це   прийшла  остання  ніч.   Зовсім остання  ніч.   Думка тоскно вернулася до  тієї  точки, з  якої  почалася раптова аварія, до  того  моменту, в  якім з  такою страшною силою розкрутилася пружина його  душі:

«Жгут»!..

І от  — пружина розкрутилася, й  ніщо вже  не  в  силі  її накрутити знову.

Пустеля. А в тій  пустелі миготить промінчик, скорбний промінчик, далека рефлексія, забутий кадр  далекого-далекого дитинства. Найперший спогад його  життя, найперше його  враження:

Спершу безмежна й  таємнича темрява. А  потім у  неї увійшов промінчик — то сонячний промінь продерся звідкілясь, сам-один, пройшов у дірочку, що  була  в  темному запиналі (в чорній хустці, якою мати запнула вікно, йдучи на  поденну, щоб  діти  довше спали), й простягся, як  золота струна, через чорноту. Він  стояв навскоси — від невідомої й  незнаної для  дитячого розуму точки десь  вгорі  і вниз, в проломину, що  утворилася на  полу, бо  одна  дошка з того полу  випала. А в тій проломині десь ген внизу сяяла веселка. Там  кінчався промінчик тією  веселкою. Андрій дивився в проломину на  дивну чарівну веселку й намагався дістати її пальчиком. Тягся до неї  з усієї  сили. Веселка промінилася, сліпила очі.  Нарешті він її дістав! Дістав, торкнув, але... Веселка згасла. (То  була  маленька стеклярусова намистинка, але  звідки йому було  те знати. То була  чарівна веселка! І от та веселка погасла.) В розпачі він намагався її якось викликати, хай  вона засяє знову, тягся руками й всією душею в проломину, поки... поки туди не звалився. Всі лишилися на полу, спали покотом, а він  один десь  у безодні. Промінчик теж  згас, і все  обгорнула темрява...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 31. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи