Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Бо  я твого  мужа  знаю!..

Бо  я твого  мужа  знаю  —

Тричі  на день  одвідаю...

Тричі  на день  одвідаю —

І снідаю, й обідаю.

А третій  раз  вечеряю:

На  кучері  наступаю,

З лоба  очі видираю...

Перенаснажені людські серця від тієї  пісні стинаються.

Андрієве серце  теж.   Лише  Андрієве серце  не  так   на  неї відгукується. Воно ціпеніє,  зіщулюється й  з  ще  більшою силою стремить до прірви.

Потім вони мовчали. Думали кожен про  своє. Коли вже камера поринала в сон  і коли вже  й куток укладався спати, Андрій зітхнув і тихо, роздумливо промовив до товаришів, що вони всі мусять цей  вечір  запам’ятати. Всі. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живі  згадують цей  вечір... Цей прекрасний вечір... Микола глянув на Андрія здивовано й нічого не  сказав. А втім, він  був  теж  такої думки.

Нарешті всі уклалися спати. Нарешті Андрій непомітно перевірив, чи  стримить його   залізячка,  схована в  щілині межи дошками, й  ліг  горілиць. Залізячка, його   рятівнича залізячка, підківка з  солдатських чобіт, як  вірна подруга, тут.  Закрив очі, сказав усім  добраніч і замовк, слухав, як  у скроні б’ється пульс... Лежав у забутті, марив, якщо можна назвати маренням цей  тоскний вир  думок. Санько посидів у ногах ще  трохи й пішов теж  спати під  свій  стіл... Андрій лишився сам.  Сам  з собою... Слухав, як  у скронях б’ється пульс...

Це   прийшла  остання  ніч.   Зовсім остання  ніч.   Думка тоскно вернулася до  тієї  точки, з  якої  почалася раптова аварія, до  того  моменту, в  якім з  такою страшною силою розкрутилася пружина його  душі:

«Жгут»!..

І от  — пружина розкрутилася, й  ніщо вже  не  в  силі  її накрутити знову.

Пустеля. А в тій  пустелі миготить промінчик, скорбний промінчик, далека рефлексія, забутий кадр  далекого-далекого дитинства. Найперший спогад його  життя, найперше його  враження:

Спершу безмежна й  таємнича темрява. А  потім у  неї увійшов промінчик — то сонячний промінь продерся звідкілясь, сам-один, пройшов у дірочку, що  була  в  темному запиналі (в чорній хустці, якою мати запнула вікно, йдучи на  поденну, щоб  діти  довше спали), й простягся, як  золота струна, через чорноту. Він  стояв навскоси — від невідомої й  незнаної для  дитячого розуму точки десь  вгорі  і вниз, в проломину, що  утворилася на  полу, бо  одна  дошка з того полу  випала. А в тій проломині десь ген внизу сяяла веселка. Там  кінчався промінчик тією  веселкою. Андрій дивився в проломину на  дивну чарівну веселку й намагався дістати її пальчиком. Тягся до неї  з усієї  сили. Веселка промінилася, сліпила очі.  Нарешті він її дістав! Дістав, торкнув, але... Веселка згасла. (То  була  маленька стеклярусова намистинка, але  звідки йому було  те знати. То була  чарівна веселка! І от та веселка погасла.) В розпачі він намагався її якось викликати, хай  вона засяє знову, тягся руками й всією душею в проломину, поки... поки туди не звалився. Всі лишилися на полу, спали покотом, а він  один десь  у безодні. Промінчик теж  згас, і все  обгорнула темрява...

І  другий спогад, що   зринув  в  імлі   Андрієвого  спустошеного серця: така  сама  темрява, в ній  сонячний зайчик. Невідомо,  звідкіля він   узявся, як   він   прокрався, але  він мерехтів і бігав  (він  бігав  у ночвах, що  стояли з дощовою водою посеред хати)  — він  жартував. Потім якимось дивом той  зайчик опинився вгорі   і  там  завмер... І вже  не  було зайчика — десь  з темряви дивилася скорбна Божа Мати з дитям на  руці.  То  та почорніла іконка, до якої мати їх щовечора ставила навколішки молитись. Але  тепер вона була ясна-ясна,  мерехтлива. Вона ожила й  дивилася з темряви. Зачарований і зляканий, Андрій не  міг вийти з дива... І він пам’ятав потім усе  своє життя це  дитяче, таке  дивне, таке зворушливе «чудо»,   що  було  другим відправним пунктом його  сприймання світу... Божа Мати подивилася на  нього й  на  всіх  сплячих, посміхнулася скорбно і...  теж  погасла.

З серця видирається туга.

Погасло. Все  погасло. Пружина розкручена, й  ніщо не в силі  вже  її накрутити. Думка пробігає швидко, гарячково, хаотично через  все життя й зупиняється над безоднею, в якій погасла веселка його  життя. Все.  Так, все.  Безповоротно... Ну  ж, чого  вагатися?! Серце набрякло від  болю, і той  біль заступає все, і його  несила терпіти. Він  розливається в безконечність. А під  ним — вже  немає нічого, все  спопеліло, лише стоїть, як  табличка, прокляте слово над  усім, в  що вірив і що  любив: