І другий спогад, що зринув в імлі Андрієвого спустошеного серця: така сама темрява, в ній сонячний зайчик. Невідомо, звідкіля він узявся, як він прокрався, але він мерехтів і бігав (він бігав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) — він жартував. Потім якимось дивом той зайчик опинився вгорі і там завмер... І вже не було зайчика — десь з темряви дивилася скорбна Божа Мати з дитям на руці. То та почорніла іконка, до якої мати їх щовечора ставила навколішки молитись. Але тепер вона була ясна-ясна, мерехтлива. Вона ожила й дивилася з темряви. Зачарований і зляканий, Андрій не міг вийти з дива... І він пам’ятав потім усе своє життя це дитяче, таке дивне, таке зворушливе «чудо», що було другим відправним пунктом його сприймання світу... Божа Мати подивилася на нього й на всіх сплячих, посміхнулася скорбно і... теж погасла.
З серця видирається туга.
Погасло. Все погасло. Пружина розкручена, й ніщо не в силі вже її накрутити. Думка пробігає швидко, гарячково, хаотично через все життя й зупиняється над безоднею, в якій погасла веселка його життя. Все. Так, все. Безповоротно... Ну ж, чого вагатися?! Серце набрякло від болю, і той біль заступає все, і його несила терпіти. Він розливається в безконечність. А під ним — вже немає нічого, все спопеліло, лише стоїть, як табличка, прокляте слово над усім, в що вірив і що любив:
«Жгут»...
Андрій зціплює зуби й простягає руку... Камера спить. Звалище людських кінцівок спить, звалене в хаос, в кладовище людських нервів і потрощених сердець... Андрій простягає руку й тихенько мацає щілину межи дошками, рука його несамовито тремтить... Ні, треба спершу налити чаю в миску... Тихесенько наливає в миску теплого чаю й оглядає камеру — чи всі сплять? Всі сплять. Як побиті... Хапаючись, Андрій напинає ліву руку, а правою шукає за ножиком. І в поспіху не може знайти... Всі сплять, а він не може знайти...
Ось хтось прокинеться! І тоді — тоді все пропало — він уже не втече з цієї камери, з цього світу, від цього нестерпного болю... Де ж він?! Чи, пак, він його поклав під голови? В забутті вийняв і поклав під голови?! Андрій мацає під ганчір’ям — нема... Тоді хапається за кишені — здається, він його поклав сюди... З несамовитим розпачем, тремтячими руками він шарить по кишенях, поза рубцями лахміття, і знову в щілині, і знову в кишенях — що за мана!.. Господи, що ж це таке?! З його горла ось-ось має видертися стогін. Може, це він уже збожеволів?! Збожеволів?!
І раптом намацує маленьку паперову горошинку... В кишені... За рубцем...
Горошинка — записочка від Катрі!..
І так, ніби після того заштрику тоді на слідстві, його всього стрясає. По тілу йде гаряча хвиля, аж зашпори заходять в пальці, хтось попустив гальмо й розсунув темряву.
Андрій розгортає записочку й читає дрібненький почерк:
«Будь мужній! Тримайся! Любий!»
Він цілує ту записочку й знову складає в горошинку, й стискає ту горошинку в руці. Витирає спітніле чоло... «Фу-у, малодух!.. Ну-ну, ще не час! Ще не час...» І, спершись об стіну спиною, сидить, блідо посміхається... В серці хтось знову накручує пружину. Накручує до краю.
Паперова горошинка, просякла потом, притиснена пальцем до долоні, проміниться в серці так, як колись той образ Божої Матері.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вранці до Андрія підійшов Санько:
— Андрію Яковичу! А може б, я оце вас поголив?
Діставши згоду, Санько намилив Андрієві щоки справжнім милом (десь доп’яв змилочок), потім вийняв із своєї кишені Андрієву пропащу залізячку й гарненько його тією залізячкою поголив. Заскаливши око, він її так гарно «підтягав» об підошву черевика...
Андрій почервонів, як дітвак, спійманий на шкоді, але нічого Санькові не сказав. У Санькових руках ганебний доказ його слабкодухості.
Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!
Андрій лишився жити. Лишився нести свій тяжкий хрест до кінця. Поки впаде.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 32. Приємного читання.
TextBook