Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати. Добре подумати, раніше, аніж   його   справа повернеться до  Сергєєва й  Великіна, перш ніж  вона ввійде в останній етап. Подумати, щоб  бути  готовим до  того  останнього етапу, на  якому все  буде  вирішено безповоротно, або  так, або  так.   В  Андрієвій волі,  щоб   все  закінчилося якнайкраще.

«Подумайте».

І Андрій думав. Але думав  не про  те, про  що  радив слідчий. Він  думав  про  смерть.

Вперше Андрій всерйоз  думав   про   смерть. Душа   спустошена так, ніби по  ній  пройшов ураган. А чи  вогненний смерч. Все  спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а  над  нею  безвихідна, нестерпна, безмежна туга.

Андрій уперто думав   про  самогубство. Це  стало ідеєю фікс, яка  його  переслідувала вдень і вночі. Але як  те зробити?  Як  зробити так, щоб  то  було  напевно й безповоротно. Можливості в’язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачали його  намір і поставили в такі  умови, в яких він  нічого не  міг  заподіяти собі.  Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і до того  ж в таку, що  її обсервовано весь  час  з коридора, вдень і  вночі. Андрій це  помітив. Як  помітив і те, що  ті шестеро людей дуже  вже  щось пильно за ним приглядаються...

Лежачи на підлозі «лицем до дверей», як їм «усім» суворо наказано, Андрій цілі ночі  перебирав у пам’яті всі знані йому методи «втечі» з цього світу, здійснювані при  найсуворішому нагляді. Він знав, як в одиночках перерізають артерії на руці й опускають її в невелику парашу, поставлену під  ліжком, наливши в неї трохи  чистої води  під час вечірньої «оправки», а тоді  додавши вечірню порцію гарячого чаю.  Перерізавши артерії і опустивши так  руку  поза ліжком в теплу  воду, людина засинала навіки, і вже  вранці її  не  могла розбудити вся  тюремна адміністрація разом з усіма  слідчими... Але для того  треба мати бодай малесенький шматочок заліза або гострого скла... На  прогулянку не водять, і тому  немає шансів те здобути... Та хоч би  й водили, то в тім  знанім прогулянковім «балагані» нічого не  можна знайти. Це  виключене... Тоді  Андрій думав  про  цвях  — про  іржавий цвях, — яким стратив  себе   той   ад’ютант.  Але  й  це  нездійсниме,  іржавий   цвях   —  недосяжна  мрія  тут...   Мотузка?! Можна б, скажемо, подерти штани й  якось щось зкомбінувати. Але й це абсолютно нереальне в такій камері і в такім товаристві...  Андрій все  думав  і думав, шукаючи способу, який би його  вирятував з чорної пустелі, з нестерпної туги.  Ночами, коли він засинав і повертався лицем набік або скорчувався, підсвідомо уникаючи лицем світла, його  будили — наглядач  відкривав «кормушку» й  стукав по  ній  доти, доки всі не  прокидались, і велів  Андрієві лягти «по  правилу», цебто лицем догори й  до  дверей. А  вранці, як  вони всі  ходили «на оправку», в камері систематично кожного разу  роблено пильний обшук. Навіть не  те  що  цвяшка не  могло бути, а й десятисантиметрової нитки, навіть костяного, а не тільки металевого ґудзика, який би можна було  загострити. Ні, це неможливо, тут неможливо здійснити Андрієві свого задуму. Ах, якби  це  дванадцята  камера!  Мріючи про   дванадцяту камеру або  про  якусь їй подібну, Андрій вирішив обдурити всіх, що  так  за  ним пильнують в  камері й  поза камерою. Він  «заспокоївся», «повеселів», зовсім змінився, «почував» себе  якнайкраще й відповідно до цього поводився. Він  демонстрував, як  то йому гарно в цій  камері живеться, який він  спокійний і який то він  радий, що  нарешті потрапив  у таку  розкіш. Спав він  завжди «як  убитий», і його  довго не могли розбудити «на  повєрку» — лежачи з  заплющеними очима,  Андрій давав штовхати себе  під  боки та  сіпати за сорочку камерним «опікунам», а то й черговому корпусу по кілька разів. Вставав «веселий». Вдень розважав своїх  колег анекдотами... Це йому  коштувало колосального напруження волі, але  в ім’я  тієї  мети, що  заволоділа всім  його  єством, він  був  здібний на  таке  останнє напруження.

Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що  Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не  були, а працюють собі, та що  всі, що сидять у цій  камері, це  їхні  «клієнти», тобто належать до відділу   Великіна і  підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що  обіцяний «останній етап», може, скоро й  несподівано прийде, бо не треба  чекати нічийого повернення з відпустки. А ті всі  муки будуть  вже  зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не  накрутить. Тож  ті муки будуть  зовсім зайвими...

Так  минуло кільканадцять днів.  Потім Андрія викликав той  самий тихий слідчий і спитав:

— Ну  як?  Що ви  надумали?..

— Надумую... — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію. Слідчий подивився в  Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його  всього й, видно, лишився задоволений. На  тому  виклик поки що  й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав:

— Ви  маєте вже  дуже  мало часу.  Зробіть з  цього правильний висновок...

Андрій мав  щастя!  Його не  повернули вже  до  камери з  шістьма обсерваторами, а відправили назад, на  Холодну гору.  Цим Андрій був  так  втішений, ніби хтось  подарував йому свободу... Так, це  була  свобода. Свобода зробити нарешті так, як  він  хоче.

Тепер він уже зможе здійснити свій задум. Він потрапив у камеру ч. 12 знову. В камері ч. 12 був великий рух — багатьох забирали, ще більше приводили. Забирали людей здебільшого  вночі і все  «з вещами», від  чого  камера перебувала весь час  в стані тяжкої депресії. За  арештантськими прикметами, коли забирають вночі «з вещами» цілими партіями, то дуже  погано... То  дуже  погано!.. Інша  справа вдень — це може бути  на  етап, це  може бути  навіть... на  волю. Авжеж, були   й  такі   божевільні припущення.  «На   волю!»   І всіх, кому   заповідав оперативник  або  черговий  корпусу вдень зібратись «з вещами», товариші, ті, що  лишалися, напаковували цидульками й  допомагали зашивати їх  поза рубці, напаковували  проханнями  щось,  десь, комусь —  матері, сестрі, дружині — передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... І неодмінно не забути!.. Зібрані «з речами» приймали всі прохання (всі! бо кому  ж можна відмовити?) сумно й без віри  (а іноді  з вірою й шаленою радістю, під впливом масової психози), намагалися всі прізвища й адреси, й умовні знаки запам’ятати... А ще в’язні просили конче надсилати умовлені передачі з волі, хоч що-небудь, аби  лиш подати вістку. Зрозуміло, що  передавати передачі від  себе  «звільненим» буде ризиковано, тому  нехай ті передачі організують рідні  тих, що  сидять, а  «звільнений» лише хай  скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб  там  був  умовний знак — риска на  хусточці,  дві  дірки в  шкарпетці, одірваний ґудзик на якійсь (отакій або  отакій) сорочці і т. д. і т. п. І з цього буде ясно, що отакий от опинився на волі.  Так  само можуть бути передавані вісті  рідних про   самих себе   чи  про   знайомих. Ах, скільки може бути  чудесних способів дати  вістку з волі! Скільки смислу можна вкласти в отакий от собі відірваний з м’ясом ґудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний ґудзик, скажімо, помежи чотирма білими п’ятий синенький! Або  помежи ґудзиками звичайними один перламутровий! (До  того  ж, перламутровий ґудзик — це  добре, бо  треба ж чимось оздоблювати арештантські люльки та чубуки.) Або скільки можна наробити знаків на  одній хусточці?! Можна укласти  на  такій  хусточці цілу   поему, яку, крім в’язнів, ніхто   з  тюремників ніколи не  зможе прочитати. А  в’язні її  прочитають. Всю.   І навіть те, що  на  ній  не  відзначено ані  плямками, ані  дібраними кольорами,  ані  продертими дірочками — запах волі!

Та  тільки багато забирали людей «з вещами» вдень, але щось не  було  з  волі  ще  жодної умовленої передачі за весь  час, відколи найстарші ветерани камери 12-ї  тут  сидять, жодної. На  весь  спецкорпус був  тільки один випадок в камері 6-й  — прийшла умовлена передача від  Давид а! для  Петровського,  через якусь рідню останнього — й  про неї по всій  тюрмі ходить тепер легенда. Поза тим  — жодної. Але  людська надія безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волі  від «звільнених» оптимісти пояснювали тим, що   ті  передачі затримує  тюремна  адміністрація,  мовляв, «здогадавшись про  арештантські каверзи», й  таким чином віра  в  «волю» лишалась жевріти. Напевно,  напевно  люди йдуть  на  волю, ті, кого викликувано «з вещами» вдень.

Інша справа вночі, та ще коли забирано партіями... Тоді в камері стояла гнітюча тиша — якийсь невловимий людський інстинкт приречених нашіптував жаскі припущення,  сіяв тривогу. Чи, може, це  тому, що  в людській природі взагалі лежить містичний страх перед самою ніччю, перед темрявою. Таким, забираним вночі, ніхто  не давав ніяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш  навантажувано їх удавано оптимістичними підбадьорюваннями, що  досягали цілком зворотного наслідку, бо  ніхто   в  той   оптимізм не  вірив...

Багатьох  вже   з  камери забрано,  але  куток, де  сиділи Микола, Руденко й  ціла  їхня  група   та  де  вчився Санько, ще  не  був рушений. На  місце забраних прибуло ще  більше нових, і тіснота, задуха  та товкотнява збільшилися.

Тут, в цій  камері, Андрій мав  змогу  здійснити свій  намір, свій  останній вчинок на цьому світі.  Він  для  того  сюди прийшов. І про  його  кінець все-таки буде  відомо, не  всі ж, хто  є  в цій  камері, загинуть, хтось  та  вціліє після всіх  бур і перипетій.

Не  кажучи нічого своїм друзям, нишком  від  них  Андрій  робив свої  приготування. На  першій же прогулянці він знайшов маленький шматочок заліза — шматочок зітертої підківки від чобіт  якогось тюремника, може, навіть самого альбіноса, підківки від солдатських чобіт! — і заховав його в кишеню. В камері нагострив його, мов  бритву, пробуючи на  волос — стинає!.. Коли гострив, руки його  тремтіли, але не  від  страху, а від  думки, щоб  часом хтось  не  здогадався, для чого  це він гострить шматочок підківки, що це він надумав... Потім почав комбінувати — в що  йому набрати води, як  і де  її поставити. Це  складна проблема. Крім мисок, в камері нічого ліпшого немає. Ну  що  ж, нехай буде  миска. Зрештою, і в миску можна добре вмостити руку... Були такі випадки, коли самогубці користалися мискою... Тим  більше що  набрати чаю  в миску легше і поставити її в головах, не викликаючи ні  в кого підозрінь.

Нарешті прийшла та ніч, що  мала бути  останньою. Бажана, благословенна ніч.  Звечора, скаржачись на  шлунок, Андрій попросив товаришів — Миколу, Руденка й  Санька  —  уступити  йому  свій   чай,  свою порцію  чаю.   Потім попросив у  Саркісьяна  його великий  олив’яний  кухлик, налив його  повний і поставив у головах на  рурі  парового опалення, щоб  чай  був теплий (бо рури  звечора нагрівалися і всю  ніч  були  гарячі), крім того, налив трохи чаю  в миску й поставив її теж  в головах на  підлозі.

Звечора, лежачи горілиць, вони втрійку співали, а Санько сидів, зіскулившись у ногах, і слухав, поклавши голову на коліна. Вони співали пісню: