Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

«Будь    мужній!  Тримайся!  Любий!..»

І більше нічого. Коли він  тримав той  папірчик,  його руки тремтіли.

«Будь  мужній! Тримайся! Любий!»

Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в «ділі».

Значить?.. Значить ті папери, що спричинили таку  страшну бурю  в його  душі  й забрали стільки вогню й невиплаканих сліз, — то щось не  те, аніж  він  собі  уявив. У кожному разі вони напевно писані в божевіллі. Напевно. А що  в тих  паперах понаписувано — тепер навіть не  цікаво й  зовсім не важно. Там  може бути  понаписувано все  що  завгодно, але те вже  не  має  ніякого значення.

Андрій сидів на  підлозі в тісній гущі  людей і нічого не бачив, не  цікавився. Був  тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом і в  той  же  час  повитий спокоєм, пригрітий. Знову й  знову позирав нишком на  записочку й  мимоволі печально посміхався:

«Будь  мужній! Тримайся! Любий!»

Так. Оце  вона. Це  справжня його  Катерина. Його друг, його  вірний товариш. І як  він  міг  так  очманіти!

Вирятуваний з тяжкої депресії, відчуваючи, як серце його наливається силою, вернувши втрачену віру, він  намагався не  думати про  братів, боявся ту  віру  згубити. Гнав думку про  них  геть.  Хоч  з глибини десь  та думка підіймалася зловісно й помалу підступала до серця на  хижих лапах, готова до дикого стрибка. Не  треба. Він  думав  про  Катерину. Він схиляв перед нею  свою голову, перед її стражданнями, перед її божевіллям, готовий нести найтяжчу покуту за свої  гріхи перед нею. Думав про  сестру, думав  про  матір... І, незважаючи на весь  трагізм, а може, саме  тому, до нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його  затятість.

«Бідна, бідна, люба, дорога Катерина!»

В камері було  багато людей, але якось можна було  сидіти  й  лежати на  брудній цементовій підлозі. Громадячись купами, люди сиділи й лежали, опановані тривогою, й несамовито курили, хто мав.  І мовчали. Де-не-де хто гомонів. Але більшість із завмиранням серця переживали паскудний холодок страху   перед викликом, який міг  статися кожної хвилини. Для  того  їх сюди привезли, взявши з «вещами» з різних тюрем. Була  північ, сама  гаряча пора на  «фабрицікухні», й ішов  безперервний рух з камери й до камери. Брали «без вещей» цілих людей, а приводили битих. Коли-не-коли вкидали нових, як-от Андрія, привезених з Холодної гори, з Кінної, з Тюремної, з Основи або й з якогось району. Атмосфера гнітюча. О, ці «брехалівки» в глупій порі  по півночі!.. Розмови зовсім не клеїлись, і кожен був сам з собою, кожен був самотою, хоч і в такій масі.  Знайомитися не було  коли, та й ніхто  не  мав  охоти, — для  кожного всі люди були  сірі, однотипні, й  око  вже  не  розрізняло їх, всі  були  однакові, крім того  — в цій  сірій масі  однотипних людей безперечно було  багато провокаторів, і кожен тримав язик за  зубами, мовчав про  все.  І ждав.  Як  віл  обуха.

Коли  заходила довша пауза, не  гримали засуви в  коридорі, не гупали противні кроки, люди  пробували дрімати, принаймні  удавали, що  дрімають. Тоді  заходила зловісна, гнітюча тиша. Під  час  однієї такої паузи, коли здавалося, що  вся  камера справді поринула в бентежне, дрімливе забуття, раптом в коридорі задудніли кроки і голосно залунав дитячий плач  — плач  немовляти:

— Ува!..  Ува!..  Ува!..

Біля самісіньких дверей. Проходили мимо — тупотіли кроки — одні  легкі, жіночі, другі  тяжкі, солдатські.

В  камері всі  скинулись і завмерли. Широко витріщені дивилися один на одного, а тоді десь крізь стіну, намагались її проглянути, обличчя зблідли й  витягнулись, вуха  наставились на  звук  — не  одному прийшло в  голову страшне, приголомшуюче:

«Чи  не  моя?!  Чи  не  моя?!»

А плач  ішов, віддалявся по  коридору:

— Ува...  Ува...  Ува...

Тиша. І раптом в тій тиші понурий, саркастичний голос десь  з кутка, з людського звалища:

— Ага-а!!!  Попався!.. Старий,  злосний  враг   народа!