Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Камері цей  епізод рішуче сподобався.

На  новому місці хлопці почувалися так, неначе вилізли з  чортової нори на  світло денне. Біля  них   було   вікно,  у вікні над  щитком було  видно латку  неба, і вони тим  вікном завідували — хотіли відчиняли,  хотіли ні.  Але  вони його весь  час  тримали відчиненим. Тут  же  в кутку  сидів старий Андрієв знайомий Руденко, і вони вчотирьох склали добру  товариську групу.  Перед ними лежала ціла  камера, ген просто двері, — все  їм  було  видно і все  добре чути.  Тут  же недалеко лежав Гепнер, і  з  ним можна було  вести цікаві дискусії, що  й  робив Микола, ганяючи цього професора марксизму-ленінізму й діалектичного матеріалізму на корді, тонко потішаючись з його  трагедії. Він став жертвою витвору власної доктрини, жерцем якої був, якій так  багато й  так віддано служив. Іноді в  розмову встрявав штурман, іноді секретар райпарткому Руденко, але взагалі вони мали більш цікаві розваги, аніж  дискусії з Гепнером. Вони співали. Чорт з ним, з тим  діалектичним матеріалізмом, навіть з дотепним штурмановим жартом про  те, що  ця  камера, ця  тюрма і всі інші  тюрми, вся ця приголомшуюча «єжовська» епопея — це є ніщо інше, як доказ, що процес дійшов діалектичного заперечення.  Процес  реалізації Марксової  доктрини. І  бідний Гепнер не  міг  цього спростувати, бо  не  міг  перекреслити своєї власної трагедії.

Хлопці співали. Полягавши на спини і махнувши рукою на все, вони цілими годинами співали пісень. Вони розучували  багато нових, маючи за диригента й навчителя Миколу, що, здавалось, знав їх незчисленну кількість. Найцікавішою була пісня «Попід гаєм шлях-доріженька». Широка степова пісня — пісня про  трьох  братів. Вони її співали, як справжні степовики, а камера слухала.

Також гарною була  пісня «Зелений гай, пахуче поле». Одного разу  після вечірньої перевірки, після укладки спати вони співали цю пісню. Камера лежала покотом і, здавалось, спала. Спала. Хлопці теж  лежали, але  сон  їх не  брав. Десь опівночі  вони  тихенько-тихесенько  заспівали  цю   пісню. Вони співали про  тюрму, про  сон  у ній, про  кохання, про волю, про  матір, що сохне, сина ждучи, про  змучену сестру... Пісня стелилася над  сонним звалищем, і наглядач, мабуть, чув, але  не  міг  збагнути, хто  ж співає, бо  всі  лежали нерухомо, а може, й сам  заслухався. Пісня бриніла, як  сон, над сонними людьми, в тяжкій задусі, в чаду махоркового диму, що  мрійно стелився поміж стелею й сонним звалищем, як весняні хмарки над  степом, над  тим  «пахучим полем», як марево над  чорними ріллями... Ось  мати старенька, нездужаючи, встає в  тому  мареві, в  саду  вишневому, а  за  тим маревом сина не видно. А син  співає тихесенько пісню про неї  за  темними мурами і журиться тяжко, і туга  бринить в кожному слові, в тихому шепоті... Пісня в чотири голоси... Вона плаває по камері... Нарешті затихає, затихає... І в кінці зринає болючим акордом, щоб  уже  зовсім урватись:

Поблідло личко, згасли  очі,

Надія вмерла, стан  зігнувсь...

І я заплакав опівночі...

І, тяжко плачучи,

проснувсь.

Пісня завмерла. Тиша. Тиша гробова, мертва, і раптом ціла  камера починає хлипати. Сонна камера заходить наглим  плачем.

«І я заплакав опівночі...»

Гарна пісня й інша, про  зозулю.

Коли хлопці її заспівували, її підхоплювала вся  камера й  тихенько починала розгойдувати — одна   й  друга  половина, всі  триста сорок чоловік. Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи й — співали її, ту пісню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами.

Ле-ті-ла зо-зу-у-ля-а,

З по-ля на до-ли-и-ну-у,

З по-ля на до-о-ли-ину-у,

Сіла  на ка-ли-ли-ну, — е-е — Гей!

З по-ля на до-ли-и-ну...

Пісня перекочувалась, як лагідна хвиля, з кінця в кінець камери,  заходила в  двері  до  другої   половини й  верталася звідти — ходила по  всіх  усюдах, то  завмираючи в  одному кінці, то  підносячись в другому, її співали всі  — українці, вірмени, греки, росіяни, німці, перси, поляки — всі.  Так сердечно, тихо, журно, задумливо.

Сіла  на калину