Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Сад Гетсиманський

Цими  піснями  упивався Металіді. В  нього аж  сльози стояли на  очах, коли він  слухав, як  співала вся  камера. Під їхнім  впливом в нього родилась ідея створити камерний хор. Справжній, великий хор.  Захоплений цією ідеєю, він  цілі дні  проводив у  другій, краще  забезпеченій  від  втручання наглядачів, половині тихенькі проби. Співаків не  бракувало, і справа посувалася вперед. Минали дні.  Приготувавши нарешті репертуар, Металіді давав концерт. Як  на  тюремні умови, хор його  був знаменитий. Та й не тільки на тюремні умови.

Концерт  Металіді давав у  другій половині  камери,  а перша відігравала роль  театральної зали. І наробив Металіді тим концертом багато клопоту тюремній адміністрації. В час, коли вся тюрма вклалася спати і коли тюремна адміністрація найменше  сподівалася  чогось подібного,  Металіді зібрав свою капелу в глухій  камері, договорився, що  всі  слухають концерт лежачи, як  в  першій, так  і в  другій половині,  та що  хор  теж, на  випадок тривоги, лягає собі  на  підлогу й «спить», як  ні в чому  не бувало. Металіді «вдарив» концерт на повен голос. Першою піснею заспівали «Закувала та сива зозуля». Хор  співав, а надворі зчинилася біганина. Вартові з веж  щось репетували. Хтось тупотів попід стінами вчвал, намагаючись зорієнтуватися, де саме  співають. Але спробуй зорієнтуватися, коли співають в герметично закритім ковчезі, за  вікнами, «задраєними» залізними щитами. Андрій зателефонував у нижні камери, щоб   подали сигнал, коли почнеться контроль. Біля дверей лежали спеціальні дозорчі, приклавшись вухом   до  тих  дверей. Все  було  забезпечено. Нижні камери теж  чули   концерт, і  напевно там   шалено потішалися. Концерт гримів на  славу. Коронним номером був «Інтернаціонал». Як же ж він звучав в таких обставинах, цей  задрипаний, заяложений «Інтернаціонал»! Металіді, звичайно, на  це не  розраховував. А це була  зовсім інша пісня, грізна, з зовсім іншим змістом, ніби  проречиста, символічна і... контрреволюційна. Так-так, контрреволюційна, хоч ніхто в ній  не  зміняв ані  слова.

Ми  всіх катів  зітрем  на порох!

Повстань же, військо злидарів...

Безперечно, що  Металіді взяв   його   до  репертуару для того, щоб воскресити, а по простоті душевній, розраховуючи, що, якщо «всиплеться», то буде  виправдання: він  співає не що-небудь, а речі  ідеологічно витримані, бо яка  ще  ідеологічно витриманіша річ  є за «Інтернаціонал»?

Але «Інтернаціонал» лишився недоспіваний. Приблизно на  половині з  усіх  правих, і лівих, і нижніх камер забило тривогу по  телеграфу, пісня  враз   згасла, хор  вклався на підлогу, й всі завмерли в чеканні, захропли для  проформи. Довго нікого  не  було, чути, як   грюкали  двері   в  нижніх камерах. Нарешті прийшли до  камери ч.  12.  Відчинилися двері, і вскочили до камери сполохані й заспані начальники, з найстаршим на  чолі, з тим  альбіносом.

— Заключонниє! Садітєсь!!!

На цей  раз це йому  вдалося. Люди  звелися, заспані, позіхаючи, й посідали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто  співав. Звичайно, смішнішого нічого арештанти ніколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без  сумніву, начальство бачило, що це звалище «людішек» над ним потішається, але що воно могло зробити. Таку  саму  картину вони здибали в усіх камерах цієї  тюрми, піди  ж розбери, хто  саме  винен. А в дверях стояв наглядач з числа «найсимпатичніших» і «придуркувато» підсміхався. Дивлячись на  його  міну, Андрій збагнув усю  несподівану геніальність Металідієвого задуму  з тим  «Інтернаціоналом». До цього наглядача те належно промовило, і тепер він  мовчав.  Він, безперечно, чув, що  робиться в його  камері, але удав, що  йому зовсім нічого не відомо, тим  більше що  контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику ґрунтовно, а ще  тим  більше, що  співвідповідальність падає й на  нього, якщо взнають, — як  це він  допустив до такого, чи  проспав?! Не  чув?! Адже  ж так  довго співало!

Хористи так  «міцно спали», що  коли начальник зайшов на їхню  половину, то мусив окремо повторити для них  свою милу  команду: «Заключонниє! Садітєсь!!»

Коли начальство нарешті пішло геть, пригрозивши, що вся  тюрма буде  покарана (тим ствердивши, що  їхні  розшуки  скінчилися пшиком, якщо мають карати всю  тюрму, а не  Металіді з капелою), коли за  ними зачинилися двері, в камері довго стояв приглушений сміх.  Той  сміх  урвав  наглядач. Він  відкрив двері, постояв у них  і тихо  промовив до лежачих:

— Сук-кини сини!

Більше він  нічого не  сказав. Загримав замком. Тиша.

— А все-таки він  симпатяга, цей  наглядач, — промовив хтось  щиро. — Як  шкода, що  він  не  з нами.

Так  скінчився перший концерт Металіді.

Крім співів, хлопці в кутку  якщо не  майстрували щось або не вчили з Гансом німецької мови, цілими днями грали в шахи, зробивши їх з «пластмаси», а дошку — накресливши на підлозі цвяхом. Таких шахістів у камері було  багато, і це давало змогу  улаштовувати навіть турніри.

Крім шахів, шашок та доміно, в камері була ще низка інших, спеціально тюремних ігор, вигаданих самими в’язнями.

Так, наприклад, грали в розкладання слова — треба було  з тих самих літер  викомбінувати максимальну кількість інших слів  або  спеціально іменників, або  прикметників, або  імен знаменитих людей, або  географічних назв тощо. Також гра у військовий флот. Ця  гра  поширена на  волі  серед дітей, але для арештантів вона цілком годиться, щоб  проводити за нею  цілі  години. Також креслення та розгадування шарад. І т. д.

Для  всіх  таких ігор  користувалися калошами та  шматочками скла.

Найбільш масовою й найбільш азартною грою  була гра в кості за сірники... Раз  на місяць всі, хто мав  гроші й не мав заборони від  слідчого користуватися ними, діставали «лавочку». В числі купованих речей були  й сірники, по  кілька коробочок... До речі, щоб  користуватися «лавочкою», треба було  мати спеціальний дозвіл слідчого. Заборона «лавочки» належала до однієї з форм репресії проти упертих і непокірних.  Одначе попри все  те  в камері було  чимало таких, що користувалися «лавочкою».

Гепнер і всі троцькісти (ті, що порозколювались, звичайно), вірмени, доктор Петров та інші  набехували свої  торби. Діставали «лавочку» також ті, чиї справи були вже позакінчувані  й пішли на ОСО або іншу  яку «судову» інстанцію. Треба зразу  ж віддати честь  прекрасному арештантському звичаєві, вірніше, людській арештантській солідарності. Ті, що нічого не мали на  конто в тюремній бухгалтерії або  не мали права користатися «лавочкою», в цей  день  теж дещо мали — було створено спеціальний фонд, кожен, хто одержав «лавочку», мусив дещо покласти від  своїх  благ.  А дехто  просто брав одного або  й  двох  своїх  колег на  утримання, поділяючись з  ними в міру  своєї щедрості. Найголовнішим у «лавочці» були   цигарки  й  махорка.  Це   те, що   робило  отримання «лавочки» величезною загальнокамерною подією. Бувало й так, що  одна  камера отримала «лавочку», а друга  — ні, тоді цій  останній уділявся кредит. Йшлося  про  куриво. Якщо дванадцята камера не  дістала «лавочки», а хотіла  курити й не  мала чого, нижня ж камера «лавочку» одержала, тоді  по телеграфу укладався договір, згідно з  яким нижня камера позичала горішній 340 штук цигарок (усім  по цигарці). Для цього горішня камера спускала вниз на  шнурку у вікно, в щілину помежи щитком і стіною, вузесенькі торбиночки, поклавши туди  шматок мила абощо, щоб   тягнуло, і  такі торбиночки опинялися в щитку нижньої камери, де на них вже  полювали. В ті торбиночки вкладалася позика, й вони тим  же  шляхом мандрували нагору. Така процедура — це було ділом цілої камери. Одні  телеграфували, другі сукали з розпущених шкарпеток шнурі й, припасувавши торбиночки, опускали їх, треті  вартували біля  дверей, четверті робили «шум» — співали, сварились, товпилися по всій  камері, маскуючи диверсію, а всі дивилися на тих, що сиділи біля  вікна, як рибалки, тримаючись за шнурки — «чи не сіпає»? Це було хвилююче священнодійство. Нарешті знизу подавали сигнал: «Піднімай», за  шнурок щось «сіпало» знизу,  й  «рибалки» обережненько тягли свою «рибку». Знову вартовому тяжко було  вгледіти, як  та  торбиночка повзе по  стіні, бо  ті, що вигадали прокляті щитки, не  врахували такої процедури,  і коли дивитися знизу, то  щиток покриває щиток, і нічого не видно, ніякої стіни. Ті, що вигадали щитки, були  діалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення світу, не змогли подолати істини, які  самі  сповідували, а  саме, що все  має  в собі  власне заперечення. Щитки були  прокляті, але  вони ж були  й благословенні, якщо йшлося про  позичання курива. В такий спосіб цигарки позичалися, в такий і  віддавалися. Такі   цигарки були   найсмачніші,  особливо коли перед тим  камера не курила вже кілька днів, починала крутити вату  або  кору  з тих  щитків, які  були  не  залізні, а збиті  з соснових дощок — така  кора тоненько настругувалася скельцем, потім розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся  частина, просякнута нікотином, намочувалась в чаї, а тоді  в тім  настої квасили кору, просушували і курили. Позичені цигарки були, як  манна з неба, й ціла  камера раювала, курячи жадібно кожен свою цигарку та все зберігаючи «сорок», «двадцять», «десять», аж  до нуля.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 43. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи