Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Заключонниє! Садітєсь!!!

На цей  раз це йому  вдалося. Люди  звелися, заспані, позіхаючи, й посідали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто  співав. Звичайно, смішнішого нічого арештанти ніколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без  сумніву, начальство бачило, що це звалище «людішек» над ним потішається, але що воно могло зробити. Таку  саму  картину вони здибали в усіх камерах цієї  тюрми, піди  ж розбери, хто  саме  винен. А в дверях стояв наглядач з числа «найсимпатичніших» і «придуркувато» підсміхався. Дивлячись на  його  міну, Андрій збагнув усю  несподівану геніальність Металідієвого задуму  з тим  «Інтернаціоналом». До цього наглядача те належно промовило, і тепер він  мовчав.  Він, безперечно, чув, що  робиться в його  камері, але удав, що  йому зовсім нічого не відомо, тим  більше що  контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику ґрунтовно, а ще  тим  більше, що  співвідповідальність падає й на  нього, якщо взнають, — як  це він  допустив до такого, чи  проспав?! Не  чув?! Адже  ж так  довго співало!

Хористи так  «міцно спали», що  коли начальник зайшов на їхню  половину, то мусив окремо повторити для них  свою милу  команду: «Заключонниє! Садітєсь!!»

Коли начальство нарешті пішло геть, пригрозивши, що вся  тюрма буде  покарана (тим ствердивши, що  їхні  розшуки  скінчилися пшиком, якщо мають карати всю  тюрму, а не  Металіді з капелою), коли за  ними зачинилися двері, в камері довго стояв приглушений сміх.  Той  сміх  урвав  наглядач. Він  відкрив двері, постояв у них  і тихо  промовив до лежачих:

— Сук-кини сини!

Більше він  нічого не  сказав. Загримав замком. Тиша.

— А все-таки він  симпатяга, цей  наглядач, — промовив хтось  щиро. — Як  шкода, що  він  не  з нами.

Так  скінчився перший концерт Металіді.

Крім співів, хлопці в кутку  якщо не  майстрували щось або не вчили з Гансом німецької мови, цілими днями грали в шахи, зробивши їх з «пластмаси», а дошку — накресливши на підлозі цвяхом. Таких шахістів у камері було  багато, і це давало змогу  улаштовувати навіть турніри.

Крім шахів, шашок та доміно, в камері була ще низка інших, спеціально тюремних ігор, вигаданих самими в’язнями.

Так, наприклад, грали в розкладання слова — треба було  з тих самих літер  викомбінувати максимальну кількість інших слів  або  спеціально іменників, або  прикметників, або  імен знаменитих людей, або  географічних назв тощо. Також гра у військовий флот. Ця  гра  поширена на  волі  серед дітей, але для арештантів вона цілком годиться, щоб  проводити за нею  цілі  години. Також креслення та розгадування шарад. І т. д.

Для  всіх  таких ігор  користувалися калошами та  шматочками скла.

Найбільш масовою й найбільш азартною грою  була гра в кості за сірники... Раз  на місяць всі, хто мав  гроші й не мав заборони від  слідчого користуватися ними, діставали «лавочку». В числі купованих речей були  й сірники, по  кілька коробочок... До речі, щоб  користуватися «лавочкою», треба було  мати спеціальний дозвіл слідчого. Заборона «лавочки» належала до однієї з форм репресії проти упертих і непокірних.  Одначе попри все  те  в камері було  чимало таких, що користувалися «лавочкою».

Гепнер і всі троцькісти (ті, що порозколювались, звичайно), вірмени, доктор Петров та інші  набехували свої  торби. Діставали «лавочку» також ті, чиї справи були вже позакінчувані  й пішли на ОСО або іншу  яку «судову» інстанцію. Треба зразу  ж віддати честь  прекрасному арештантському звичаєві, вірніше, людській арештантській солідарності. Ті, що нічого не мали на  конто в тюремній бухгалтерії або  не мали права користатися «лавочкою», в цей  день  теж дещо мали — було створено спеціальний фонд, кожен, хто одержав «лавочку», мусив дещо покласти від  своїх  благ.  А дехто  просто брав одного або  й  двох  своїх  колег на  утримання, поділяючись з  ними в міру  своєї щедрості. Найголовнішим у «лавочці» були   цигарки  й  махорка.  Це   те, що   робило  отримання «лавочки» величезною загальнокамерною подією. Бувало й так, що  одна  камера отримала «лавочку», а друга  — ні, тоді цій  останній уділявся кредит. Йшлося  про  куриво. Якщо дванадцята камера не  дістала «лавочки», а хотіла  курити й не  мала чого, нижня ж камера «лавочку» одержала, тоді  по телеграфу укладався договір, згідно з  яким нижня камера позичала горішній 340 штук цигарок (усім  по цигарці). Для цього горішня камера спускала вниз на  шнурку у вікно, в щілину помежи щитком і стіною, вузесенькі торбиночки, поклавши туди  шматок мила абощо, щоб   тягнуло, і  такі торбиночки опинялися в щитку нижньої камери, де на них вже  полювали. В ті торбиночки вкладалася позика, й вони тим  же  шляхом мандрували нагору. Така процедура — це було ділом цілої камери. Одні  телеграфували, другі сукали з розпущених шкарпеток шнурі й, припасувавши торбиночки, опускали їх, треті  вартували біля  дверей, четверті робили «шум» — співали, сварились, товпилися по всій  камері, маскуючи диверсію, а всі дивилися на тих, що сиділи біля  вікна, як рибалки, тримаючись за шнурки — «чи не сіпає»? Це було хвилююче священнодійство. Нарешті знизу подавали сигнал: «Піднімай», за  шнурок щось «сіпало» знизу,  й  «рибалки» обережненько тягли свою «рибку». Знову вартовому тяжко було  вгледіти, як  та  торбиночка повзе по  стіні, бо  ті, що вигадали прокляті щитки, не  врахували такої процедури,  і коли дивитися знизу, то  щиток покриває щиток, і нічого не видно, ніякої стіни. Ті, що вигадали щитки, були  діалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення світу, не змогли подолати істини, які  самі  сповідували, а  саме, що все  має  в собі  власне заперечення. Щитки були  прокляті, але  вони ж були  й благословенні, якщо йшлося про  позичання курива. В такий спосіб цигарки позичалися, в такий і  віддавалися. Такі   цигарки були   найсмачніші,  особливо коли перед тим  камера не курила вже кілька днів, починала крутити вату  або  кору  з тих  щитків, які  були  не  залізні, а збиті  з соснових дощок — така  кора тоненько настругувалася скельцем, потім розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся  частина, просякнута нікотином, намочувалась в чаї, а тоді  в тім  настої квасили кору, просушували і курили. Позичені цигарки були, як  манна з неба, й ціла  камера раювала, курячи жадібно кожен свою цигарку та все зберігаючи «сорок», «двадцять», «десять», аж  до нуля.

Після отримання «лавочки» в  камері було  що  курити. Кожен  з  покупців  найбільше  брав   цигарок  та  махорки. Лише, на  жаль, ніколи не  виправдувались сподівання, що з отриманням цигарок буде  ще  й на  чому  писати. Гай-гай! Бідні ті  цигарки.  Перш  ніж   потрапити до  камери, вони зазнавали від продавця тяжкої екзекуції — він  обдирав геть оболонку, брав  усі  цигарки в жменю, а тоді  великими ножицями обрізав геть  мундштуки майже при  самім тютюні і так вкидав «покупцеві» в торбу. Так  що в’язневі діставалися замість цигарок коротюнькі сигарети і писати було зовсім ні на  чому. Махорку видавали теж  без  оболонки, насипаючи її в торби.

Кожного  разу   після  отримання  «лавочки» камерний розпорядок  дещо мінявся: камера цілі  дні  бавилася  грою в кості на  сірники, у висліді якої утворювалися «сірникові королі». «Король» ставав власником усіх сірників у камері. Королював кілька годин — рівно до  початку нової гри, а потім  банкротував на  користь щасливішого... І бавились це  не  кримінальні  «урки», а  люди інтелігентні,  з  вищою освітою.

«Чи  чуєш. Аби  не  збожеволіти!» — умотивував цю  свою поведінку котрийсь з  інженерів чи  професорів. І він  мав рацію.

Коли вони бували на  прогулянці, вони бачили горішні поверхи тюремної лікарні, куди  немало вже  помандрувало їхніх  товаришів, помішавшись розумом від тортур, від безконечних дум, від умлівання серцем, від одчаю. З телеграфу знали про  трагічні випадки в інших камерах, коли людина нагло починає битись головою об стіну, стерявшись нарешті від нестерпної депресії. А скількох з числа мешканців камери ч.  12  чекає ще  така  сама  перспектива?! А раз  із  трійників передали тривожну, хвилюючу новину: ад’ютант маршала Дубового скінчив життя самогубством. Він знайшов під час походу до лазні великого іржавого цвяха і сховав у кишені. Прийшовши  ж  до  камери, він   скинув  сорочку, пильно приклав  цвяха до  грудей і  сильним  ударом руки увігнав його  в серце. Скінчив порахунки з усім одразу... А в нижній камері хтось  перерізав собі  артерії склом і зійшов кров’ю. Коли вранці всі  встали на  перевірку, один не  встав, він лежав мертвий у калюжі крові. Знову в іншій камері хтось повісився вночі на  ґратах перед самісінькими дверима на роздертому рушнику...  Таких випадків було  досить, і  кожен  боявся дійти до  такого стану, коли лишається тільки розбити череп об  мур  або  перетяти артерії. В камері ч.  12 вийняли одного з петлі  — це був інженер з групи начальника харківського залізничного вузла   Малія,  обвинуваченого в шкідництві й  терорі і надзвичайно катованого в застінках ДТО  (Дорожно-транспортного  отдела) знаменитим  начальником того   ДТО   Курпасом. Вони всі  чекали смерті, і  в  чеканні тієї  смерті інженер заліз   під  стіл, припасував якось мотузку й  вирішив утекти від  Курпаса і його  смерті в свою смерть — задушившись лежачи. Але, на  щастя, він занадто сильно  дриґав  ногами,  його  почули підстольні мешканці — представники камерного пролетаріату, а найперше Гриша-студент, спеціаліст від малювання свастик на вчительських черевиках, й інженера витягли з петлі  й з-під столу  як  тяжкого злочинця. Після того  інженер вже  двічі був  «сірниковим королем», а Гришу зробив своїм джурою, віддаючи йому половину «лавочки», — користався з  того, що  Курпасова смерть щось забарилася, й  грав  напропале.

Взагалі  в  камері  було   прийнято  як   неписаний,  але обов’язковий закон,  що   арештантська  етика  мусить дозволяти все — грати, співати, лаятись і навіть битись. Лиш  не дозволено божеволіти чи  забивати іржаві цвяхи в груди.

І люди  по змозі дотримувалися цього правила. Лиш  один вегетаріанець, Дахно, поволі умирав, не  бажаючи здатись і осоромити свою «вегетаріанську національність».