Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Сад Гетсиманський

І щез.

Увійшло двоє  вартових і забрали Андрія. Останніх слів слідчого він  так  і не  чув  до пуття.

Ах, що  б  він  дав, щоб  ще  хоч  краєчком ока  побачити те «Діло».  Хоч  ті аркуші самі! Ще  раз  роздивитися той  підпис  — «Катерина Бойко».

«Катерина Бойко»!

«Так  от до чого  був  той  сон!»

У камері Андрій лежав цілими годинами й  все  те  саме повертав у мізку: «Так  от до чого  був  той  сон! — Катерина Бойко!» Та все не міг прийти до пам’яті. І помалу в нім підіймалася божевільна хвиля. Повертаючись знов і знов до того імені, він  дедалі  більше починав несамовитіти. І по  крихті, по цеглиночці, по краплі в ньому наростав і оформлювався дикий план. Дикий. Але  конечний, неминучий, коли йшлося про  свою честь  і про  честь  братів, про  матір, про  сестру, про  всіх  оцих, що  в камері, в тюрмі, в усіх тюрмах. Він все  питав себе, чи  має  він  право, і відповідав, зціплюючи зуби:   «Так!»  Він  вирішив її  завербувати. Завербувати. Це найвірніший спосіб паралізувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мізку! Він  його  повертає крізь пекучі сльози — «провокатора». Це Катерина? Це про  Катерину?!  Господи! Але він зціплює зуби й іде далі, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке  пекло, та й хай тоді  «пише», і хай  тоді  оцінить, що  таке  дружба, що  таке страждання, хай тоді зійде  кров’ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилі Ворскли, й місячні ночі, і мрії, й  акорди Бетховена заливають душу  всуміш з сльозами, і він  геть  руйнує весь  свій  несамовитий план... Але  згадує про  братів і знову по  цеглині збирає той  план, уперто, понуро. По  цеглині він  складається все  чіткіший, все   логічніший,  все   викінченіший.  Диявольський  план. Але  вірний. Єдино вірний. З провокатором, як  з провокатором, —  найкраще його   паралізувати —  це  переставити з  однієї площини в  другу, вирівняти шанси,  обтяти йому крила й  підставити його  під  іспит, якого він  не  витримає, й зламається, і сам  все  почне заперечувати або  сконає геть. Туди  йому й дорога...

Час  летить, але  Андрій його   не  відчуває. Він  «думає».

Слідчий радив думати, і от він  думає. Втратив апетит і сон.

«Думає». Закинув свої  лекції й дівочу голівку геть, не  грає в шахи, не  чує  розмов — кипить серцем аж-но воно йому починає боліти, немов напухло, й думає.

Так  минає день  і другий, і він  уже  не  кипить серцем, він  понуро й  методично розробляє план. І той  план вже оформився, лиш, не кваплячись, він переробляє деякі деталі в ньому. І він  його  здійснить у першу ж  зустріч зі  своїми варварами. Він складе свідчення, єдине своє  свідчення, після якого... І він  вже  злобно сміявся. «Пише». От  подивимось. Він  все  наново проаналізовував, як  могло потрапити Катеринине ім’я  під  ті шпаргали, й  доходив висновку знов і знов, що  воно потрапило туди  з доброї волі  й охоти, коли під  ним  стоїть ще  й  підпис  начальника  райвідділу, того делікатного аматора мисливства. Сафигіна.

Андрієвим настроєм особливо переймався Сашко. Він був  теж  понурий. Другого дня  увечері вони лежали з Миколою й  штурманом біля  своєї стіни, і Микола задихався від  браку повітря. Надворі вже  було  холодно, й  вікна весь час  були  зачинені, бо  ті, що  під  ними лежали, вважали ті вікна своєю власністю й  не  зважали ні  на  чиї  благання, щоб  відчинити вікна й впустити повітря. З них  самих буде цілком досить того  повітря, що  просочувалось крізь щілини  й спадало їм на голови струмками, але деякі й ті щілини намагалися позатикати — «холодно», а відійти від вікна на час, доки провітриться камера, вони не  хотіли. Насупроти сидів Іщук і  вважав вікно за  таку  ж  свою власність, як  і тридцять сантиметрів одміряної йому  підлоги. Задихаючись, Микола  просив  відчинити вікно. Де  там.   Компанія  біля протилежної стіни не  хотіла   про   те  й  чути.   Тоді  Микола запропонував помінятися  місцями.  Знову спротив,  бо  ж вікна дуже  вигідні тим, що  на  них  можна класти в  ґрати речі, чіпляти торбинки й торби, ставити кухлики. На  причину, що  Микола має  хворе  горло, ніхто  не  звертав ніякої уваги, а Іщук, той  загигикав саркастично: «Як  ти  хворий, то  не  сідай в тюрму». «Ще  від  повітря ніхто  не  вмер, а від великого розуму... ги, інтелігент!»

— Слухайте, Миколо Володимировичу, — озвався Сашко  понуро. — Кого ви  просите? Ви  попросіть мене. — По тих  словах взяв  чийсь черевик і спокійно та з усього плеча запустив ним в шибу вікна. Шиба розсипалася на скалки, і в камеру бурхнуло колюче, свіже повітря. Зчинився галас, хтось  репетував про  карцер, Іщук і Петров зібралися бігти до наглядача, шипіли, захлиналися погрозами, тоді Сашко, лежачи, промовив печально й спокійно, так само, як спокійно  запустив черевика: — В карцері сидітиму я.  Але  ви  там запам’ятайте добре, в якому кутку  стоїть параша! — викликавши тим  сміх  в Андрія й штурмана.

Іщук роздумав бігти   до  наглядача,  доктор Петров теж зупинився на півдорозі, і вся  буря  уляглась. Гловацький же й інші  тішились і благословляли Сашкову голову, але не так за повітря, як  за те, що  Сашко так  багато наробив скалок зі скла  і таких гарних, — ними чудово можна голитися. Це  ж ціла  купа  прекрасних бритв! Вони їх визбирували й ховали по  щілинах та по  кутках «про  запас».

Одначе діра в вікні якимось чудом заросла скоро ганчір’ям та торбами, й повітря знову не  поступало. Ні, з цими «громадянами» дати  раду  неможливо.

Тут  Андрій  згадав  про   «президію»... Встав,  узяв   торбиночку, взяв  Миколини речі:

— Пішли!

Штурман, вгадавши Андріїв намір, теж  звівся. Звівся й Сашко, як вірний джура. І вони пішли. Пішли в другу камеру, переступаючи через  людські тіла. Прийшли до «президії», вибираючи найзручніше місце, де було б найбільше свіжого повітря. Ось  тут, біля  вікна.

В «президії» зчинився галас. «Комітет не журись» — славний Хорошун, некоронований король камери, голова «президії»  — вибухнув, як  вулкан, а за ним всі його  «корішки». Але  на  них  ніхто  з чотирьох не  звернув уваги. Микола був почав говорити, Сашко закипів, але  їх  зупинив штурман:

«Сашко, Миколо, покиньте, заждіть-но». Він  вибрав місце  — ось  тут, о.  Ану, чиї  це  речі  — здай  вправо. Ніхто не рушився, лише стояв галас. Штурман випростався, сапнув повітря на  всі  свої  широченні  грудища, помовчав, а  тоді промовив тихим голосом:

— Ану, здай  направо!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 40. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи