Слідчий перестав сміятись:
— Галло! Ви не забувайтесь, де ви є і хто перед вами! — А тоді, карбуючи долонею поволі кожне слово: — Даю вам для роздумів на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Сергєєв — то був всього тільки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке — слідство! Ясно? — і збавив тон до тихого, єхидного, глузливого: — Коли б ви знали, що в цім «Ділі», ви б на колінах повзли. І не корчили б із себе героя. Ви б зрозуміли, що тут є повна підстава вас роздушити, як... як... як...
В цей час увійшов вартовий і щось муркнув, слідчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов.
Як прихилилися двері, Андрій шарпнувся до розкритого «Діла» — і враз його наче хто довбнею стукнув, — перед ним був аркуш паперу, записаний дрібним жіночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Під самим низом стояв виразний підпис — «Катерина Бойко». Здається, перед тим написано — «Секретар Н-ського райвідділу НКВД», здається. Андрій шарпнувся оком вгору, а тоді перелистав — їх було кілька таких аркушів. На першому стояло: «В справі громадянина Чумака Андрія» і ще щось. В очах Андрієві все стрибало, серце калатало шалено, і він не міг опанувати себе, хотів прочитати щось і не міг, страшенно квапився, увіччю рябіло. Він з одчаєм опустив підняті сторінки й уперся хворобливим зором у підпис — «Катерина Бойко».
А нижче, другою рукою було підписано:
«Начальник Н-ського райвідділу НКВД, майор О. Сафигін». І ще щось...
Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки, й Андрій відслонився від столу. Увіччю крутився підпис: «Катерина Бойко». Такий знайомий підпис, такий знайомий почерк! І, здається, перед тим «Секретар райвідділу НКВД». Здається. Тільки тепер Андрій збагнув, що не роздивився, як не роздивився, якою саме рукою написано на самім початку: «В справі громадянина Андрія Чумака». Він би хотів, щоб не тією! Все-таки якась щілина для серця. Але, здається, тією ж. А може, не тією. Лише однаковими чорнилами. Ні, не тією! Ах, чом він не роздивився! Так от чому такий певний Сафигін! От що він мав на увазі й тоді показував!..
За стіл зайшов Донець і, хитро мружачись, сів і наставився на Андрія. Здається, дивився й намагався вгадати: «Читав чи не читав»? «Читав», — зробив висновок і тонко посміхався.
— Ну як? — запитав Донець Андрія. — Що ви скажете на мої останні слова?
В горлі Андрієві пересохло. Він нічого не міг вимовити та й не хотів говорити, щоб не зрадити свого хвилювання.
Донець стукав задумливо олівцем по столу, а Андрій помалу приходив до пам’яті.
— Слухайте, — видавив Андрій хрипко, намагаючись бути цілком байдужим: — Я підпишу «двохсотку», лиш дайте на підставі закону ознайомитися з «Ділом».
Донець нічого не відповів, склав, позіхаючи, «Діло» й засунув його в портфель. Одягнув шинелю, що висіла на бильці стільця. Застібнувся на всі гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало:
— Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з «Ділом», треба жити зі мною в дружбі. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, — затримався слідчий на хвильку в дверях. — Ви зараз підете до камери. Але ненадовго. Чуєте? Ненадовго. Думайте і добре думайте. І пам’ятайте — чим ви будете упертіші, тим гірше буде для вас. Адьє... Гм, вам, здається, там добре сидиться і ніколи думати? — додав він іронічно. — Ножики та люлечки робите... Ха-ха-ха... Ну, робіть, робіть... На свою біду...
І щез.
Увійшло двоє вартових і забрали Андрія. Останніх слів слідчого він так і не чув до пуття.
Ах, що б він дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те «Діло». Хоч ті аркуші самі! Ще раз роздивитися той підпис — «Катерина Бойко».
«Катерина Бойко»!
«Так от до чого був той сон!»
У камері Андрій лежав цілими годинами й все те саме повертав у мізку: «Так от до чого був той сон! — Катерина Бойко!» Та все не міг прийти до пам’яті. І помалу в нім підіймалася божевільна хвиля. Повертаючись знов і знов до того імені, він дедалі більше починав несамовитіти. І по крихті, по цеглиночці, по краплі в ньому наростав і оформлювався дикий план. Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою честь і про честь братів, про матір, про сестру, про всіх оцих, що в камері, в тюрмі, в усіх тюрмах. Він все питав себе, чи має він право, і відповідав, зціплюючи зуби: «Так!» Він вирішив її завербувати. Завербувати. Це найвірніший спосіб паралізувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мізку! Він його повертає крізь пекучі сльози — «провокатора». Це Катерина? Це про Катерину?! Господи! Але він зціплює зуби й іде далі, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло, та й хай тоді «пише», і хай тоді оцінить, що таке дружба, що таке страждання, хай тоді зійде кров’ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилі Ворскли, й місячні ночі, і мрії, й акорди Бетховена заливають душу всуміш з сльозами, і він геть руйнує весь свій несамовитий план... Але згадує про братів і знову по цеглині збирає той план, уперто, понуро. По цеглині він складається все чіткіший, все логічніший, все викінченіший. Диявольський план. Але вірний. Єдино вірний. З провокатором, як з провокатором, — найкраще його паралізувати — це переставити з однієї площини в другу, вирівняти шанси, обтяти йому крила й підставити його під іспит, якого він не витримає, й зламається, і сам все почне заперечувати або сконає геть. Туди йому й дорога...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 39. Приємного читання.