Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Після обіду, як  Андрій сидів і печально формував люльку  з червоної пластмаси, любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу  голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і  сказав: «На  Чи».  В першій половині йшла перекличка, а Андрій поклав дівочу голівку в головах свого лігва  й почав збиратися. Він  знав, що  то по  нього. Зібравшись — взявши торбиночку з пайкою в руки, — вийшов зі своєї камери й сказав: «Чумак».

— Давай без  вещей.

Андрій кинув торбиночку назад Миколі й пішов.

Його повели не  на  двір, як  він  сподівався, не  до  «чорного  ворона»,  а  чомусь  в  трійники.  Він   уже  думав,  що його  вкидають в іншу  камеру. Може, в одиночку? А може, навіть... в  камеру смертників? Але  ще  ніби зарано. Проте все  можливе.

Але  його  не  вкинули ні  в одиночку, ні  в камеру смертників. Його повели на  другий поверх трійникового відділу і там  завели в якусь камеру. В камері було  порожньо, лише стояв стіл, а за столом сидів  його  слідчий Донець. Він гортав якусь товсту течку, пильно читаючи.

— Сідайте, —  показав  Донець  на  стілець  біля   столу.

Андрій сів  «по  формі».

— Можете сидіти вільно,  —  кинув Донець недбало й листав далі  течку. Був  він  уже не  в цивільному, а в уніформі  майора НКВД, яка  йому була  до  лиця — був  грізний, суворий і...  могутній. Так, могутній і гарний вражий син. Андрій дивився на  нього й  думав  про  сон, про  жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарешті Донець перестав гортати течку  й одсунув її геть, навіть не закривши, аж  майже до самісінького Андрієвого обличчя недбало...

— Ну-с. Чи  ви  не  забули про  нашу умову?

Андрій підвів брови запитливо:  «?»

— Гм...  бачу, забули. А  про   те, що   ми   будемо  жити мирно?

— А-а... То  залежить від вас.

— Гм.   Ви, я  бачу,  втрачаєте  дедалі  більше  здібність мислити логічно. Таж  не  я «ворог народу», а ви, не  я мушу признатися, нарешті, а ви.

Андрій промовчав.  Донець  пильно  вивчав  його  обличчя.

— Гм.  Ви, я бачу, танете, як  віск. І ще  вам  мало?

Андрій мовчав. Зайшла довга  пауза, під час якої Донець пильно вдивлявся в його  обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його  воля, мружачи очі, стежив за кожним м’язком. Оглядини,  видно,  не  дали   бажаних результатів.

Проте Донець скривився насмішкувато:

— Ви  давно дивилися на  себе  в люстро?

— Щодня.

— Овва?!  І то де ж?