— Агов! Що ти робиш?! — каже він до мерця.
Мрець мовчить.
І раптом він помічає, що всі мертві починають дихати, ворушаться, опалове небо, сморід і чад над людським звалищем гойдаються. Поволі з того всього випливає електрична лампка в стелі...
Тьфу, будь ти прокляте! Андрій уперто хапається очима за лампочку, боячись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа між тяжким сном і дійсністю. Нарешті оговтується й глибоко зітхає. Зітхає з жалем — це камера. Це сонна камера ч. 12. «Валет в замок» поламався, і люди лежать, як трупи на побоїщі. «Значить, люди в білих халатах зтягли-таки знову всіх до камери», — думає він іронічно. А перед ним сидить дідусь, на прізвище Мороз, і поправляє своє штучне око. В нього, пак, штучне, скляне око! Вправивши його остаточно, Мороз поморгав віком здорового ока й загнусавив:
— Старосто! Старосто! Валет поламався...
Андрієві налягло щось на душу. Звичайно, він ні в які сни не вірив, але щось противно ссало під серцем. Який паскудний сон! Такий героїчний на початку і такий паскудний в кінці. Зітхнувши, Андрій вклинився в направлений «валет» і намагався заснути. Але до ранку не зімкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив її портупею, бачив її очі, повні сліз, бачив, як він люто замахнув скорострілом, вхопивши його за цівку... І серце гнітило якесь тяжке передчуття...
Після обіду, як Андрій сидів і печально формував люльку з червоної пластмаси, любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і сказав: «На Чи». В першій половині йшла перекличка, а Андрій поклав дівочу голівку в головах свого лігва й почав збиратися. Він знав, що то по нього. Зібравшись — взявши торбиночку з пайкою в руки, — вийшов зі своєї камери й сказав: «Чумак».
— Давай без вещей.
Андрій кинув торбиночку назад Миколі й пішов.
Його повели не на двір, як він сподівався, не до «чорного ворона», а чомусь в трійники. Він уже думав, що його вкидають в іншу камеру. Може, в одиночку? А може, навіть... в камеру смертників? Але ще ніби зарано. Проте все можливе.
Але його не вкинули ні в одиночку, ні в камеру смертників. Його повели на другий поверх трійникового відділу і там завели в якусь камеру. В камері було порожньо, лише стояв стіл, а за столом сидів його слідчий Донець. Він гортав якусь товсту течку, пильно читаючи.
— Сідайте, — показав Донець на стілець біля столу.
Андрій сів «по формі».
— Можете сидіти вільно, — кинув Донець недбало й листав далі течку. Був він уже не в цивільному, а в уніформі майора НКВД, яка йому була до лиця — був грізний, суворий і... могутній. Так, могутній і гарний вражий син. Андрій дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарешті Донець перестав гортати течку й одсунув її геть, навіть не закривши, аж майже до самісінького Андрієвого обличчя недбало...
— Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову?
Андрій підвів брови запитливо: «?»
— Гм... бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно?
— А-а... То залежить від вас.
— Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалі більше здібність мислити логічно. Таж не я «ворог народу», а ви, не я мушу признатися, нарешті, а ви.
Андрій промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 36. Приємного читання.
TextBook