Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Перший  такий  трус   справив  на   Андрія прикре  враження.

Одного дня   залементували тривогу рури, але  ніхто   не встиг прийняти  телеграми, як  до  камери ввалилися люди в  білих  халатах, неначе лікарі чи  ветеринари. Під  халатами  були  єжовські уніформи — це  був  екстратрус, і робити його  мав  наряд оперативників з Раднаркомівської, де мали підстави не  довіряти тюремній адміністрації й  вряди-годи робили наглі контрольні своїми, вірними «урядові й партії», людьми.

— Роздягайсь! По  одному голяком виходь! — розітнулась команда. По  хвилі  додано тим  самим голосом: — Черевики можна брати.

Люди роздягались і по одному виходили геть за двері. За дверима їх спрямовували по  сходах  вниз — зігнали у величезний порожній льох, у велику вогку камеру з цементовою підлогою. Багато людей в черевиках чи калошах, але багато не мало ні черевиків, ні калош (попріли та подерлись за час довгого сидіння)  і  були   босі.   Камера була  дуже  холодна, люди голі, в чому  мама родила, але  грілись думкою, що  це скоро минеться. Та  їх зігнали й наче забули. Триста сорок голих  людей мерзли, нетерпляче чекаючи, чим  це закінчиться. Минали години, але їхнє  гибіння не закінчувалось. В самому  кінці величезного льоху  було  складено залізні ліжка. В той  час, як вся  маса  тислася до дверей, проклинаючи все, Андрій знічев’я придивлявся до тих ліжок, шукаючи написів або  якихось знаків, з яких би  хоч  щось вичитати про  людську  трагедію, свідками якої були  ці ліжка. Написів він  не знайшов, зате помітив, що деякі ліжка мають сітку  з вузьких смуг  бляхи. І то добре. Думаючи над  тим, що  там  десь  вгорі потрошать їхні  манатки, шукають заборонених речей і що ті речі  всі  пропали, Андрій з досади заходився виламувати шмат бляшаної смуги. Вони там  шукають голок і олівців?

«Добре, хай  буде  ножик!»  Відмірявши шматок на  довжину черевика,  Андрій виломив  його.  Штурман  посміхнувся, стоячи збоку, й  не  радив — це  коштуватиме  двадцять діб карцеру на  півфунті хліба  й  склянці води, занадто дорога ціна  за шмат заліза — втратити рештки здоров’я, тоді як його треба  берегти для більшої мети. Але Андрій його  не послухав. Скинув черевика, одслонив устілку і вклав під  неї  виломлений шмат, а тоді  припасував устілку й  взувся. Вони ще чекали довго, коли їх нарешті з цієї  камери заберуть. Сісти було  ні  на  чому, й люди мліли від  безконечного тупцяння й тремтіли від холоду. В босих ноги подерев’яніли, бо ніде було  їх діти, нічим захистити від цементової підлоги.

Нарешті загриміли затвори, двері  відчинилися:

— По  одному виходь! Давай нагору!

На  сходах  стояли двома шпалерами оперативники в білих  халатах і обмацували голих  людей, що  проходили крізь ті  шпалери черідкою. Вони зазирали кожному в  зуби, під пахви, змушували присідати.

«Це, я розумію, трус!»

В кожній ситуації може бути становище гірше або ліпше, і в кожній ситуації багато залежить від самої людини, якщо їй  можна вибирати хоч  в якійсь мірі.  Ступивши на  сходи, Андрій бистрим оком зауважив, що кожного в’язня обшукує котрийсь один оперативник, який прийдеться. Отже  — до котрого оперативника йому вдатися, це  в якійсь мірі  залежить  від  нього самого. Миттю оглянув тих, що  були  найближче. Ось  якесь кирпате обличчя, з досить симпатичним виразом очей. Хтось його  взяв  за руку, але  Андрій потягся до наміченого обличчя. Зупинився, стягнув черевик з ноги, й дивлячись з посмішкою в очі оперативникові, подав черевик. А вже  як  подав, по  тілу побігли мурашки — чи той  він черевик подав? Бо  забув, в який саме  він  сховав залізячку. Очима не  переставав посміхатись, а думка забила тривогу:

«Боже! Не  того  черевика подав!»

— Чого ви посміхаєтесь? — запитав оперативник досить беззлобно.

— А так... Ніби десь бачив... Будь ласка, — Андрій скинув швиденько й подав з готовністю і другий черевик.

Оперативника цілком задовольнила така готовність арештанта, й він  вернув обидва черевики, навіть не  зазирнувши в  них   до  пуття.  Андрій взувся,  ще   зробив гімнастику й спокійно помарширував нагору. Штурман пізніше завжди сміявся з цього випадку, дивуючись з Андрієвої витримки та з його  психологічного етюду.

А нагорі в  камері — так  наче після погрому. Все  було перекуйовджене й перемішане неймовірно. Всі арештантські пожитки, всі  лахи, які  хто  мав, всі  торби, вузли й пакунки було   розпаковано,  розтерзано й  перемішано в  дикий вінегрет. З вікон геть  все поскидано на підлогу, повитягано з стін  «приколки», на  яких висів хліб, і той  хліб валявся долі в бруді, в смітті; позабирано всі  мотузки й  глечики, позабирано всі люльки, шахи та доміно, що  їх в’язні не встигли поховати  або   зліквідувати, —  словом,  камера  справляла враження  розруйнованого мурашника,  в  якому копітким комашкам треба все  починати заново.

Треба  було   багато  часу   в’язням, щоб   розплутати  той хаос, повідшукувати й розібрати свої речі, позбирати докупи шматки, повикидуване з торб  та  пакунків. Дехто  з в’язнів мав  речі  спаковані — так  як  їх передано з волі, приготовані для  етапу, — все  те  було  розпотрошене, й  чиста білизна валялася з  вошивим ганчір’ям укупі. Низки  речей бракувало, й  годі  було  устійнити, де  воно щезло, чи  в кишенях оперативників, чи... Але в камері ніде  воно не могло дітись, навіть  при   наявності  камерного  пролетаріату, який  при самому вигляді чистої й  ніжної білизни  млів, уявляючи, як  би то було, коли б її одягти. Але вкрасти ніхто  не посмів би уже хоч би тому, що  тут «пролетаріат» з вищою освітою, «та й де її дінеш?»

Після довгої колотнечі наведено було нарешті лад і життя  камери увійшло в  нормальну колію. В  кожного чогось бракувало, а  Андрій не  тільки нічого не  втратив, а  ще  й дещо придбав унаслідок страшного землетрусу. Він придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користувалася ціла  камера для  різання хліба, сала  (якщо хтось  мав) і для  всіх  потреб. Навіть користався ним доктор Петров.

Андрій добре нагострив залізячку, надав їй вигляду ножа й кожного разу після користування ховав. І то ховав  так, що ніхто  не  знав де. Він  його  втикав у щілину межи дошками, кожен раз  в іншому місці.

То був «великий трус». Менші труси  проводилися силами місцевої адміністрації й трохи  в інший спосіб. В’язнів нікуди не  виганяли,  лише веліли згуртуватися в  одній половині камери й сидіти на підлозі тихо.  В той час тюремні «хлопці» без білих  халатів уже потрошили речі в звільненій половині. Потім переганяли в’язнів у  вже  обшукану половину й  те саме  проробляли в першій. При цій  техніці в’язні, навіть в присутності «шукачів щастя», ухитрялися багато заборонених  речей поховати під  час  самого трусу.

Крім  трусів, багато мороки  завдавала «лазня». Кожен похід   до  лазні — це  був  своєрідний погром. Крім втрати речей, які  щезали геть  під опікою кримінальних, що  лазню обслуговували, все  зазнавало великого лиха  — речі  горіли та  нещадно дерлись в  «Геліосі», а  люди простуджувались. Після приходу з лазні камера мала  завжди вигляд і сушильні, й  шпиталю — довго смерділа паленим ганчір’ям і рясніла хворими. З  кожним  походом до  лазні  люди ставали  все голіші й число камерного пролетаріату збільшувалось.