Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Сад Гетсиманський

Голки робили, як  відомо, з цвяшків та дроту, а чубуки, люльки,  шахи й  доміно  —  з  тертої цегли,  паленої  гуми й  процідженого хліба.   Білі   шахи робили  з  процідженого хліба  та зубного порошку. Скільки будівельних матеріалів!

З  усього того  робили часом дива  мистецькі. Чудесні чорні чубуки з перламутровими інкрустаціями (інкрустації робили з  перламутрових ґудзиків, роздушуючи їх зубами на  скалки)!  Фігурні люльки — голова чорта, Мефістофеля, дівоча, орлина!  Чубук до  люльки робився з  кісточки від  курячого  крила (а  смажені кури часом потрапляли  в  передачах камерних  «аристократів» —  з  однієї курки багато можна наробити прекрасних і корисних речей). Щоб люлька була чорна, до  пластмаси домішувалася палена гума, для  цього віддиралося від  калоші шматок гуми, палили її, а  кіптяву збирали на  скло. Висихаючи, маса  з такою кіптявою була тверда і чорна, як  ебоніт. Особливо гарні виходили шахи та  доміно. Руденко зробив навіть люстро — для  цього він шматок шиби покрив з  одного боку  чорною пластмасою, а тоді  ще  й  зробив інкрустовану рамку з іншої пластмаси. Таким  чином  в  камері  назбиралося  безліч заборонених речей. І цікавим було  те, що  тюремним аргатам при  обшуках  мало що  вдавалося захопити з тих  речей — принаймні нічого з  речей небезпечних, як-от  ножики,  голки тощо. В підлозі одна  дошка непомітно підважувалась, і туди  геть все  скидали,  коли  наближався обшук. А  про   це  камера завжди була  попереджена по  телеграфу знизу,  звідки, як звичайно, трус  наближався. Бувало, що  трус  впадав нагло, але  тоді  арештанти добирали іншого способу — в метушні першої хвилини вони скидали геть  все  в щиток, а там  була щілина межи щитком і стіною, і в ту щілину все  падало й затримувалося в щитку нижчої камери, звідки, після того, як  трус  минав, все  знову підіймалося нагору, прив’язуване до спущеної згори нитки.

І в найгіршому випадку, коли вже  нічого не можна було зробити, все скидалося в діжку. Найлегше було ховати голки й ножики — їх просто встромляли в щілини межи дошками, в той  бруд, що  їх позаліплював щільно, і там  їх ніхто  вже ніколи не  міг  знайти.

Крім  трусів, ще   окремо  полювали  за  забороненими речами коридорні наглядачі. Ці  наглядачі практикувалися на  тім, що, підгледівши, як  хтось  шиє або  грає  в шахи чи в доміно, нагло відчиняли двері  й летіли стрімголов до місця злочину. Але то була  безнадійна справа. Бігти було  надміру тяжко — раптом чомусь ставало надто тісно, занадто багато наставлялося ніг упоперек, схоплювалися й товпились люди, немовби  зустрічаючи наглядача з  цікавою новиною,  щоб її почути. А крім того, біля  дверей завжди хтось  чергував і вчасно подавав сигнал перестороги. Поки наглядач добігав, речі   безслідно зникали  —  або   мандрували  попід  ногами зовсім у протилежний бік  камери, або  зникали в  щілині, або  вилітали у вікно. Засапаний наглядач люто  лаявся, але не  міг  нічого вдіяти.

Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. У своїй половині телеграфом завідував Андрій. В другій — молодий грек, інженер з ХЕМЗу. Камера знала всі новини, знала заздалегідь про  наближення ворога, а що  найцікавіше — знала, що  робиться в усіх харківських тюрмах. Часто приходив до  камери розгублений черговий (розгублений в пошуках потрібного в’язня, якого вимагає для  чогось начальство) і питав навпрост у камери:

— Скажіть, в якій камері сидить такий-то, ім’я, рік?

І знаходились такі, що  знали й це.

— Він  сидить не  в цій  тюрмі, а в тюрмі на  Кінній, поверх  такий-то, камера така-то, — відповідали йому, якщо цей  черговий був «симпатичний». Якщо ні — кепкували та й тільки.

Якщо не  знали зразу, то  просили в чергового (знову ж таки, якщо він симпатичний) терміну пару годин, після яких черговий діставав точну  довідку. Причиною, чому арештанти охоче  називали місце перебування загубленого «людішки», була  надія — а  раптом чоловіка шукають, щоб  випустити на  волю або  на  побачення з жінкою!

Найменше знали в’язні про  тюрму на Раднаркомівській (тобто про  тюрму при  управлінні НКВД), бо  там  було  багато  таких камер, про  які  нічого не  було  відомо, й  взагалі там  зв’язок з камерами був неможливий. Люди взнали про своїх   сусідів   камери, лише потрапивши в  одну   з  міських тюрем — на  Холодну гору, на  Кінну, або  на  Тюремну, або в «брехалівку».

Телеграф тут  першорядний — рури  парового опалення проходили крізь увесь  корпус по вертикалі й по горизонталі: груба   рура,  пристосована  посередині  зовнішньої  стіни, з’єднувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька, йдучи при  самій підлозі, крізь стіну  проходила в іншу  камеру. Так в обох  половинах камери ч. 12.

Стукалося  держачком зубної щіточки  усторч об  руру.

Добрим також був черепочок від розбитої тарілки. Ці черепочки ще були  найкращими інструментами для обточування цвяшків та  дроту  — вузенька площина  розламу заступала собою найкращі бруси та напильники.

Лежачи біля  схрещення рур  горілиць і працюючи зубною  щіточкою, Андрій мав  зв’язок з усіма  камерами своєї сторони. По  умові  з телеграфістами всіх  камер був  вироблений певний код, який  уможливлював говорити саме   з тією  камерою, з якою хотілось, усуваючи плутанину. Коли Андрієві треба  було викликати найнижчу камеру, то до нього на  умовний сигнал виклику озивалась тільки ця  камера. Решта підслухували і, якщо  хотіли, встрявали в  розмову, улаштовуючи перекличку.

Андрій  розпитував  про   новини й  інформував  своєю чергою про   все, що  знав. Передавав телеграми про   наглі події. Часто  біля   нього  збиралася  ціла   черга   людей, які хотіли  би   поговорити  з  друзями,  а  не   вміли  орудувати «п’ятихвісткою», і  Андрій виконував усі  їхні  замовлення. Коли справи були  делікатні й не  бажано було  б, щоб  хтось підслухав, то  Андрій вів  розмову так  швидко й  так  віртуозно, передаючи й  хапаючи слова з  півлітери, що  ніякий підслухач, навіть ідеальний,  не  зміг  би  нічого второпати. Тим   більше що   при   цій   системі взагалі, коли проґавити першу  літеру, неможливо  потім  вхопити  зв’язок  й  щось збагнути. А щоб  не  міг  розмову підслухати хтось  з тюремників,  переловлюючи в  коридорі  або   в  суміжній  камері (а  бувало багато провокацій,  наприклад  — виводили всю камеру геть  під  час  трусу  або  й спеціально й до  рури  сідав хтось  із фахових тюремників) — для окремих речей і понять існувала спеціальна арештантська лексика, крім  того, завжди був  пароль, змінюваний регулярно, щоб  запобігти всипам. Так   що  підслухати й  збагнути розмову тюремникам  було неможливо. Та  й здебільше кожну провокацію моментально  розшифровували й  розмову уривали або  «розігрували» провокатора в належний спосіб, глумлячись з нього.

Про все  почуте Андрій регулярно інформував  камеру, зачитуючи зведення. Ті зведення робилися регулярно двічі на день  — в обід і ввечері, як подача телеграм РАТАУ. В наглих  випадках  —  коли,  скажімо, подавали попередження про  трус, що  почався знизу, або  про  просування трусової бригади з карначем на  чолі  до камери 12-ї, з якої мав  трус початись, або  про  початок «лавочки» чи  про  які  інші  наглі події, — тоді  на  сигнал камера завмирала й подавалася інформація, мобілізуючи камеру до швидких приготувань.

Слухаючи всі новини, Андрій уперто намагався досягти жіночої камери,  пам’ятаючи прохання  ад’ютанта командарма Дубового. Але  тут  було  найслабше місце всемогутнього  телеграфу —  жіночої камери знайти не  вдавалось. Бо  її просто не  було, а був  спеціальний, окремий жіночий корпус. Це  устійнено, але  поза тим  більше нічого, бо  між жіночим корпусом і корпусами мужськими не  було  ніякої дифузії — жінок в чоловічі камери не саджали. Ті відомості, які  вдалося здобути, були  дуже  скупі — лише те, що  жінок сиділо дуже  багато та  що  найбільше серед них  таких, які сидять «по  дєлу  мужа».

Телеграф працював цілісінькі дні  — як  не  розмовляла камера 12, то розмовляли інші, і рури  безперервно цокотіли, і  часом траплялися такі  випадки: до  камери нагло входив черговий корпусу, в якій-небудь справі й в метушні ніхто  не встигав подати алярмовий сигнал по рурах, щоб  припинили розмову несамовиті телеграфісти, найчастіше з причин, що не  було  під  рукою черепка або  щіточки, а інші  тукання в руру не мали значення. Черговий зупинявся посеред камери й слухав  тукіт  в рурах  — і тут приходив іспит для чергового, чи  він  «порядний» чоловік, чи  «хам».  В розподілі чергових на  «порядних» і «хамів»  такі  випадки відігравали виключну  роль. Коли він  був  «хам»,  він  підіймав страшенну бучу, коли ж був  порядний, то поводився так, як  Пересада. Цей Пересада був найпорядніший з усіх чергових. Такий випадок трапився раз  під час  його  візиту. Почувши тукіт, він  слухав якусь мить, а тоді  серйозно промовив:

— Телеграфіст! До  роботи!

Ніхто, звичайно, не  рухнувся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи