Треба було багато часу в’язням, щоб розплутати той хаос, повідшукувати й розібрати свої речі, позбирати докупи шматки, повикидуване з торб та пакунків. Дехто з в’язнів мав речі спаковані — так як їх передано з волі, приготовані для етапу, — все те було розпотрошене, й чиста білизна валялася з вошивим ганчір’ям укупі. Низки речей бракувало, й годі було устійнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативників, чи... Але в камері ніде воно не могло дітись, навіть при наявності камерного пролетаріату, який при самому вигляді чистої й ніжної білизни млів, уявляючи, як би то було, коли б її одягти. Але вкрасти ніхто не посмів би уже хоч би тому, що тут «пролетаріат» з вищою освітою, «та й де її дінеш?»
Після довгої колотнечі наведено було нарешті лад і життя камери увійшло в нормальну колію. В кожного чогось бракувало, а Андрій не тільки нічого не втратив, а ще й дещо придбав унаслідок страшного землетрусу. Він придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користувалася ціла камера для різання хліба, сала (якщо хтось мав) і для всіх потреб. Навіть користався ним доктор Петров.
Андрій добре нагострив залізячку, надав їй вигляду ножа й кожного разу після користування ховав. І то ховав так, що ніхто не знав де. Він його втикав у щілину межи дошками, кожен раз в іншому місці.
То був «великий трус». Менші труси проводилися силами місцевої адміністрації й трохи в інший спосіб. В’язнів нікуди не виганяли, лише веліли згуртуватися в одній половині камери й сидіти на підлозі тихо. В той час тюремні «хлопці» без білих халатів уже потрошили речі в звільненій половині. Потім переганяли в’язнів у вже обшукану половину й те саме проробляли в першій. При цій техніці в’язні, навіть в присутності «шукачів щастя», ухитрялися багато заборонених речей поховати під час самого трусу.
Крім трусів, багато мороки завдавала «лазня». Кожен похід до лазні — це був своєрідний погром. Крім втрати речей, які щезали геть під опікою кримінальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха — речі горіли та нещадно дерлись в «Геліосі», а люди простуджувались. Після приходу з лазні камера мала завжди вигляд і сушильні, й шпиталю — довго смерділа паленим ганчір’ям і рясніла хворими. З кожним походом до лазні люди ставали все голіші й число камерного пролетаріату збільшувалось.
Легшим лихом була так звана «дезінфекція». Так звана, бо, призначена винищити блощиць, мишей та тарганів, вона зовсім не досягала мети, зате люди потерпали від дезінфекції в більшій мірі, ніж блощиці. Роблячи дезінфекцію, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою отрутою. Паяльні лампи робили лиш той ефект, що стіни й рури були посмалені, закопчені сажею, але то не мало ніякого впливу на блощиць, бо вони жили в підлозі і в людських черевиках, а підлогу й черевики не можна було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що отруювала повітря на багато днів, змушуючи в’язнів плакати, одначе блощиць знищити теж не могла, бо, щоб знищити, треба було б тієї отрути вилити цистерну, щоб тим блощицям дошкулити під підлогою. Але таке враження, що вся ця «дезінфекція» й не була зовсім розрахована на блощиць та тарганів, а на те, щоб погіршувати й без того гірке арештантське життя.
Але все це — і труси, і лазню, і дезінфекцію — люди переживали стоїчно та й далі жили своїм «нормальним» життям. Вчились, співали, майстрували, грали в шахи, слухали класиків і оповідання Шклярука, вишивали й — ждали. Ждали невідомого. І багатьом здавалося, що вже того невідомого не буде, нічого не буде. Отак буде до самої смерті.
Одного дня вкидали до камери кримінального. Вкидали в повному розумінні цього слова, як колись вкидали християн на арену з левами — тільки християни, либонь, не мали такого переляку й не чинили такого шаленого опору. Це був хлопчисько років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Чотири дебелих тюремники тягли його на руках і намагалися пропхнути в двері, а він розчепірився, немов йорж, упирався руками й ногами об одвірки, хапався за них конвульсійно й лаяв тюремників на чім світ та кричав охриплим голосом:
— Куди ви мене вкидаєте до троцькістів?! Куди ви мене вкидаєте до троцькістів, шкури лягаві! Пустіть! Пустіть!..
Скільки в тім крикові було панічного жаху перед тим сакраментальним словом «троцькісти»!
Та ніякий спротив і ніякі резони, висловлені опуклим блатняцьким жаргоном, не допомогли. Бідолашний хлопчина опинився по цей бік дверей. Двері зачинилися, тюремники щезли, люто обтираючи подряпані обличчя та щось погрожуючи, а хлопчина лишався сам на сам з цілою камерою жахливих «троцькістів», кинений напризволяще й, без сумніву, на зжертя. Він забився в кут, за парашу, ощерився, мов вовченя або переляканий кіт перед псами, наїжачився всім своїм єством і нікого не підпускав, шипів і був готовий кусатися.
Всі з цікавістю розглядали гостя зблизька й оддалік і сміялися. Це ще більше змушувало хлоп’я наїжачуватися. Він чекав страшних подій. Був він білобрисий, сухорлявий, з гарячково запаленими синіми очима, смішний такий в своєму несамовитому переляці. Андрій підійшов, подивився і, посміхнувшись, порадив усім залишити хлопця в спокої, не чіпати його й розійтись. Нехай звикає.
Було ясним, що хлопця сюди вкинули за якусь тяжку провину, забравши з його рідної стихії — з якої-небудь камери кримінальних. Після знаної психічної й політичної обробки образ «троцькіста», тобто кожного політичного, в очах такого хлопчини (та й хіба тільки такого) був неабияким страхіттям. Адже їх виховували в сліпій і пекельній зненависті до тих «троцькістів», і цю зненависть вони належно виявляли де тільки могли. Тож перспектива опинитися серед «троцькістів» віч-на-віч, та ще одному-однісінькому, та ще проти великої їх кількості, після того, як кримінальні так часто й так багато заливали їм за шкіру сала по тюрмах і таборах, була малоприємною. За мораллю й за законами кримінальних за все мусить бути тяжка відплата. Око за око. Це знали тюремники й саме тому вирішили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже просякненого пієтетом до тюремної держави (якщо судити з тієї лайки, якою хлопчина частував своїх носіїв) тієї самої методи, що її застосовано колись ще в часи біблійні до так званих отроків. Так випробовують грішних і праведних споконвіку.
Але ефект з цього всього вийшов зовсім несподіваний. Власне, страшний кримінальник виявився великим праведником, лише не по відношенню до тих, хто покрутив йому душу.
Перший час хлопчина сидів у кутку й вовкувато та не знати як вороже оглядав клітку з «троцькістськими» левами. Та потроху ворожість і переляк поступилися місцем такій же несамовитій цікавості. Бувши від природи допитливим і романтичним, хлопчина побачив неймовірні речі. Він побачив, як і чим живуть всі ті жахливі «троцькісти», почув чудесні «романи» (неодмінно з наголосом на першому складі за блатною синтаксою), прекрасні й захоплюючі повісті, яких він зроду не чув. Почув цікаві лекції. Побачив усі види тюремного мистецтва. Особливо його скорило малювання, та ще в процесі роботи славного академіка, професора цієї штуки і... уявіть собі, «теж троцькіста»! Хлопчина пильно придивлявся до всього своїми великими синіми очима й мовчав, щось шалено обертав під черепною покришкою. Ще трохи — й хлопчина роздобув собі калошу, нишком натирав її об стіну, нагострив приколку (зовсім так, як у професора) й, сидячи в куточку за парашею, цілісінькі години щось уперто шкіцував, пробував. Було зворушливо спостерігати це вовченя.
Потрохи-трохи вовча травма зійшла й хлопець вклинився всією душею в життя страшних «троцькістів». Без сумніву, для нього почалася зовсім нова ера. Все, що чув, він вбирав у себе, як губка воду, й, сам того не помічаючи, все більше й більше потрапляв у полон. Вже на третій день хлопчисько прийшов до гурту, де Андрій з штурманом грали в шахи й мугикали пісні, й сів біля них. Мабуть, орел на штурманських грудях був тією останньою романтичною деталлю, що остаточно полонила хлопця. Помітивши, як хлопчина розглядає його груди, штурман знічев’я спитав, як його звуть.
Хлопця звали Сашко.
— Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стоніжка, а переходь до нас, сідай ось тут. Добре?
Від того моменту Сашко вже не сидів за парашею. Він зайняв місце біля хлопців і зробився їхнім джурою.
І був Сашко з біса здібний і жаднючий на все. Він все хотів знати, всьому хотів учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну їжі, ризикуючи собі пошкодити. Коли його питали про минуле, він ніяковів і нічого не хотів розповідати. Він був скритний, як і всі ті юні душі, що передчасно хлиснули з гіркої чаші злочинства й упослідження, але не встигли ще втратити іскри, що її заронила в дитячу душу мати, — іскри якогось розуміння добра і зла.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 34. Приємного читання.
TextBook