Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Курси малювання функціонували далі.

Були ще  курси механіків, електриків, тракторобудівні, шоферські,  шевські,  кравецькі,  куховарські, столярські, агрономічні, креслярські, металообробні і навіть голярські. І навіть театральні. Люди все намагалися опанувати ті фахи й ремесла, які  їм придадуться в біді й полегшать їхню  долю в тих  місцях, куди  їх позаганяють всі  ті ОСО, Трибунали, Спецколегії та Тройки. І виходило, що  всі  фахи добрі  і всі можуть придатися. А навчитися тут можна було  всьому, аж до писання наукових розвідок про  кам’яну епоху  включно. Аж до авіабудівництва і старогебрейської мови.

Не  міг тільки ніяк підібрати для себе  підходящого практичного фаху професор Маневич. Маленький, короткозорий, слабенький  і  наївний  та  розсіяний, як   всі   професори, особливо від  наук  гуманітарних (а  Маневич був  професор старогебрейської мови). Фах  його  добрий, але  навіщо десь за  полярним  колом старогебрейська мова? Справді, треба мати фах більш практичний. І він то спинявся на найлегшій професії голяра, то  знову кидався  до  агрономії, збираючись   за  полярним  колом вирощувати помідори, то  знову передумував і  схилявся до  кравецтва, та  все  розпитував, як  там  буде, куди  їх поженуть. Загально всі  вирішили, що поженуть їх поближче до Північного бігуна[35], а може, навіть, висадять на  крижину, як  Чкалова. Симпатичний і наївний професор, як  великий дітлах, побивався: як  же він  вчитиме кравецтво, коли невідомо, як  там, з чого  там  і що  там  треба буде  шити. А  Руденко з  найсерйознішою  міною малював для  нього перспективу та все  потішав, щоб  не  журився, бо там ні кравецтво, ні вся інша морока, якої люди  тут вчаться, зовсім не  буде  потрібна, бо  там  буде  інша робота.

— Яка  ж буде  робота, товаришу Руденко?

— Пустякова.

— Ну  ж, скажіть. Ви  знаєте.

— Там  багато білих  ведмедів. Так  от  треба буде  їх  ловити.

— Білих ведмедів?

— А ви  ж думали. Але  не  журіться, норма пустякова.

— А яка  ж норма?

— Всього три  штуки на  одного. Щоденно.

— Боже мій, Боже! А як  же  ж їх ловити, як  я не  вмію?!

— Нічого. Не  святі  горшки ліплять.

Камера беззлобно потішалася, а  професор  навіть того не  помічав. Звідки йому — старенькому професорові старогебрейської мови, що вперше сидів у тюрмі і не відомо за що, — звідки йому було  знати, які  саме  норми будуть  там, куди  його  обіцяв запроторити слідчий. А обіцяв. І саме  на Північний бігун.  Професор все  сприймав за  чисту  монету. Тим  більше що він був глибоко певен, що в цій країні нічого нема неможливого, особливо певен у могутності НКВД і що саме  тут  все  можливе. Коли вже  з нього — старенького й безобідного жерця науки — зроблено страшного терориста і  він  вже  навіть сам  не  певен, чи  не  був  він  ним справді, то тут все  можливе. Все  можливе. І він  не  давав Руденкові спокою з  тими проклятими ведмедями, з  жахом задивляючись у таку  невідрадну перспективу. Аж поки Руденко не зжалився над  ним і не спростував свого чудесного проекту, пояснивши сумно, що, на жаль, «не ми будемо ловити білих ведмедів, а навпаки — білі ведмеді ловитимуть нас, дорогий професоре!»

Були ще  курси чужих  мов  — англійської, німецької та грецької. Крім наук, люди займалися ще  іншою, творчою працею: шили,  власне,  латали, свої   лахи, робили  голки, чубуки, люльки, доміно, шахи й  кості для  гри, вишивали на  своїх  рушниках, а  то  й  на  ганчір’ї квіти, зайчиків, голубів, що  цілуються, й  навіть портрети своїх  товаришів, а найчастіше — якісь дівочі обличчя.

Голки робили, як  відомо, з цвяшків та дроту, а чубуки, люльки,  шахи й  доміно  —  з  тертої цегли,  паленої  гуми й  процідженого хліба.   Білі   шахи робили  з  процідженого хліба  та зубного порошку. Скільки будівельних матеріалів!

З  усього того  робили часом дива  мистецькі. Чудесні чорні чубуки з перламутровими інкрустаціями (інкрустації робили з  перламутрових ґудзиків, роздушуючи їх зубами на  скалки)!  Фігурні люльки — голова чорта, Мефістофеля, дівоча, орлина!  Чубук до  люльки робився з  кісточки від  курячого  крила (а  смажені кури часом потрапляли  в  передачах камерних  «аристократів» —  з  однієї курки багато можна наробити прекрасних і корисних речей). Щоб люлька була чорна, до  пластмаси домішувалася палена гума, для  цього віддиралося від  калоші шматок гуми, палили її, а  кіптяву збирали на  скло. Висихаючи, маса  з такою кіптявою була тверда і чорна, як  ебоніт. Особливо гарні виходили шахи та  доміно. Руденко зробив навіть люстро — для  цього він шматок шиби покрив з  одного боку  чорною пластмасою, а тоді  ще  й  зробив інкрустовану рамку з іншої пластмаси. Таким  чином  в  камері  назбиралося  безліч заборонених речей. І цікавим було  те, що  тюремним аргатам при  обшуках  мало що  вдавалося захопити з тих  речей — принаймні нічого з  речей небезпечних, як-от  ножики,  голки тощо. В підлозі одна  дошка непомітно підважувалась, і туди  геть все  скидали,  коли  наближався обшук. А  про   це  камера завжди була  попереджена по  телеграфу знизу,  звідки, як звичайно, трус  наближався. Бувало, що  трус  впадав нагло, але  тоді  арештанти добирали іншого способу — в метушні першої хвилини вони скидали геть  все  в щиток, а там  була щілина межи щитком і стіною, і в ту щілину все  падало й затримувалося в щитку нижчої камери, звідки, після того, як  трус  минав, все  знову підіймалося нагору, прив’язуване до спущеної згори нитки.

І в найгіршому випадку, коли вже  нічого не можна було зробити, все скидалося в діжку. Найлегше було ховати голки й ножики — їх просто встромляли в щілини межи дошками, в той  бруд, що  їх позаліплював щільно, і там  їх ніхто  вже ніколи не  міг  знайти.

Крім  трусів, ще   окремо  полювали  за  забороненими речами коридорні наглядачі. Ці  наглядачі практикувалися на  тім, що, підгледівши, як  хтось  шиє або  грає  в шахи чи в доміно, нагло відчиняли двері  й летіли стрімголов до місця злочину. Але то була  безнадійна справа. Бігти було  надміру тяжко — раптом чомусь ставало надто тісно, занадто багато наставлялося ніг упоперек, схоплювалися й товпились люди, немовби  зустрічаючи наглядача з  цікавою новиною,  щоб її почути. А крім того, біля  дверей завжди хтось  чергував і вчасно подавав сигнал перестороги. Поки наглядач добігав, речі   безслідно зникали  —  або   мандрували  попід  ногами зовсім у протилежний бік  камери, або  зникали в  щілині, або  вилітали у вікно. Засапаний наглядач люто  лаявся, але не  міг  нічого вдіяти.

Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. У своїй половині телеграфом завідував Андрій. В другій — молодий грек, інженер з ХЕМЗу. Камера знала всі новини, знала заздалегідь про  наближення ворога, а що  найцікавіше — знала, що  робиться в усіх харківських тюрмах. Часто приходив до  камери розгублений черговий (розгублений в пошуках потрібного в’язня, якого вимагає для  чогось начальство) і питав навпрост у камери: