Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Дядя!  —  смикнув  котрийсь  Андрія за  полу.  —  Ти шпійон?

Андрій  посміхнувся  й  машинально  погладив кирпате хлоп’я  по  голові, і  то  так   несподівано,  що   той   не  встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку:

— Ні, козаче, не  шпійон.

Увіходячи в браму, озирнувся — хлоп’я не могло прийти до  пам’яті: подумати тільки — такий страшнючий фашист не  тільки не  звернув йому в’язів, а приголубив та ще  й так сумно відповів, як приятель до приятеля. З тим  розгубленим поглядом у очах  Андрій зник за  брамою слідом за  всіма, поніс його  до тюремної канцелярії.

Їх   обігнав  якийсь  в’юнкий  шилохвіст  в  уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при  пістолеті й з паперами в руці  — він  виліз із кабіни машини, супроводивши її, як  виявляється. Рудий, чисто виголений, з білим комірцем, блискучий весь, він пішов за перегородку до чергового, що сидів за столом, а в’язні стовпилися по  цей  бік  перегородки.

— Приймай   людішек!..  Людішек   привіз!..  — вимахував шилохвіст паперами  весело. Так,  ніби  здавав худобу  чи  крам.

Цю   формулу  Андрій  чув  уперше, і  йому  неприємно різнула вона вухо. Він знав  добре історію «государства російського» і знав  добре, хто й коли називав людей «людішками». Це  формула часів  Івана Грозного з його  опричниною.

Бач!  Володарі йдуть   в  історію!  Змикають  порваний  її ланцюг.  Цим  словом  «людішки» змикаються  дві  епохи. І робиться це  свідомо, бравурно, цинічно.

Блискучий  опричник,  закурюючи цигарку з  срібного портсигара, перечислив «людішек», як  овець, перевірив за списком і здав.  Ця  процедура тривала коротко. Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні на  кого, посвистуючи, геть  вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому  мулько під понурими поглядами «людішек» і що  він  квапиться від тих  поглядів швидше зникнути.

Проробивши всі  формальності, черговий викликав тюремну варту, і їх забрали з канцелярії й десь  повели.

«Хто    не    був   —   той    буде,  хто    був,  той    не забуде». Це  Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх вели різними закамарками та переходами. І ще  прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як-от:

«Єжов не  Ягода, весь  народ став  врагом народа!..»

Або  старе, збите, але  тут чомусь свіже й вражаюче:

«Чай   Висоцкого, сахар   Бродского, Россия Троцкого».

Або  — «Прощай, мама!»  І т. п. Тих  написів було  всюди багато.  І були  вони різної давності й різного характеру — писані   олівцями, видряпувані цвяхами, були   й  рудуваті. Ці написи, як  і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї  тюрми, були  заяложені, вкриті пліснявою, кіптявою. Цікавий об’єкт для  історика й майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в  які  буде  все  це  геть  обернено... А буде  ж обернено!!!  На  якійсь чільній стіні, мимо якої вони проходили в  тюремних сутеренах, кинулася  в  очі  пляма  від двоголового орла, перекреслена видряпаною п’ятикутною зіркою... Після того вони опинилися ще на якомусь подвір’ї, обставленому високими мурами. Поставивши по чотири, їх відвели до широкої, залізом обкованої брами. Тут вони зупинилися — брама була  зачинена, бо подвір’я зайняте. (За брамою якийсь рух.)  І тут, власне, Андрій прочитав найцікавіший напис. Він  був  написаний дуже  чітко над  самою брамою, очевидно, зумисне, з  відома адміністрації,  хоч  і зроблений під «арештантський стиль». Кривими, широкими й незграбними літерами чимось чорним було  написано:

«Оставь надежди, входящий сюда!»

Без  сумніву, це використано як засіб  психічного впливу.

«Надежди»  було  написано  через ять.   Чому «надежди» через  ять?   Це   було   незрозуміло,  як   незрозумілим  зразу було  й те, чого  цей  напис на  такому видному місці не  стирають. Але  то  лиш на  перший погляд було  незрозумілим, в дійсності ж  було  все  зрозумілим, як  вирубування дерев і  нищення  найменших ознак зелені, навіть травки на  тюремних  подвір’ях,  як   заборона  бити  блощиць  і  чистити брудні, вкриті роздушеними комахами стіни, як та тертушка замість віконечка в «чорному вороні» тощо. Андрій міг  іти на  парі, що  той  напис зроблено спеціально, для  морального тиснення на  людину. Але  чому  ж тоді  він  не  зроблений золотими літерами? В цьому сказалася вся  підла, лицемірна ця  епоха на  цій  землі. Це  зроблено так, як  і все.  З  одного боку  тюрма є, а з другого — її нема, а лише «трудово-поправна інституція», з одного боку  каторга є, а з другого — її немає, а є лише поправні колонії, де людину для  її ж блага «переконують» і т. д.

Напис був  тяжкий,  він   налягав  на  людську  психіку. Одначе не  було  страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територію  цієї   тюрми, раділи, либонь,  бо  відчували, що тут  набагато  легше  й  краще, ніж   на  тій  проклятій  Раднаркомівській. Принаймні таке  відчуття мав  Андрій. Уже сам  факт, що  їх оточували не  єжовські уніформи, а чорні безобидні уніформи тюремної варти, щось та значив. Крім того, ця  варта була  абсолютно беззбройна й  якась мирна. Крім того... Крім того, там  он  люди ходять!  Ходять цілою юрбою! Гуляють! Ось...

Під   брамою  була   велика  проріха (брама  не  діставала до землі на  цілих 30 сантиметрів), і в тій  прорісі з’явилася велика черідка ніг, проходячи помалу. Всі  в’язні завмерли, поблідли схвильовано, аж витягли голови — то були  жіночі ноги! Жіночі ноги!