Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Здоровий, сатана!  —  хекав котрийсь,  як   дроворуб, садячи обцасами в груди.

Це  тривало довго. «Приб’ють на  смерть!  Приб’ють на смерть!»  — вже  металась безпомічна  думка, констатуючи з  безсилим розпачем повну безнадійність і  безвихідність.

А вир  над  ним все  шаленів. Потім удар  в потилицю черевиком поверг його  в темряву, стало млосно і в той  же  час приємно — біль скінчився, здавалось, що він пірнає в густу, каламутну воду, що  визволився від цих  садистів. Ще  якусь мить чув на  тілі глухі удари  й схоплював вухом  регіт, потім опустилась чорнота.

Опритомнів Андрій від  неприємного лоскоту. Розкрив через силу  повіки — над  ним стояв Сергєєв і лив  йому на обличчя воду  з  великої шкляної  карафки.  Андрій сапнув повітря й помалу сів, дивився блукаючим, напівпритомним поглядом по  кімнаті й вслухався до себе  — видавалося, що йому потрощено всі  кості.

— Вставай! — командував хтось  хрипко й злобно.

Андрій почав зводитись, але коли він  став  на ноги, його знову збито геть  ударом під  коліна. Це  Великін. Мабуть, злякався  його  вигляду,  що   нагадував  вигляд  великого, зацькованого звіра, який і в безпам’ятстві все  ще  здатний кинутися й розтерзати напасника.

— Вставай!  — знову гукнув той  самий голос. — Сідай на  стілець.

Андрій слухняно  звівся,  але   знову  його  збито  з  ніг. А потім двоє  підхопили його  під руки, закрутивши їх назад, поволокли до стільця й посадили.

— Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги підбери...

Поклали йому руки на  коліна, підігнули ноги «по  формі»  й лишили. Андрій сидів і тяжко відсапувався, дивився просто себе. Ним володіло непереможне бажання заплакати, отак   просто по-дитячому  гірко заплакати. Від  тяжкої образи, від наруги, від безсилого гніву  й від свідомості, що брутально  й  безкарно-таки  обертають в  ганчірку. Перед очима була  підлога в плямах і розводах крові — його  крові, в  патьоках води, у відбитках підошов і обцасів, в  ту  його кров намащених, — свідоцтво його  ганьби й позорища. Все тіло  його  дрібно тремтіло, й  тремтіли десь  в горлі  сльози. Вони, ті сльози, нагально видиралися з горла так, як колись у дитинстві, коли йому хотілося ридати від тяжкої, болючої образи, та  від  сорому, та  від  гніву   безсилого. Але  він  не заплакав. Він  ковтав слину, змішану з  кров’ю з  побитих уст, і, тамуючи розпач і  гнів, відсапувався тяжко. Перед ним  стояв Великін,  заклавши  руки за  спину, за  столом сидів Сергєєв,  криво  посміхаючись, а  біля   столу   стояло троє  «футболістів», відсапуючись теж, як  і Андрій, курили й весело пересміхались. І той  сміх  був  такий собі  веселий, парубоцький, зовсім ніби беззлобний. Так, ніби тут нічого особливого й не  сталося.

— Ну   от, —  промовив  котрийсь.  —  Хіба   погано  ми граємо в футбол?

Регіт. То  сміялися ті троє  й  Сергєєв, не  сміявся тільки Великін. Він стояв перед Андрієм і дивився йому в обличчя пукатими своїми, зловісними очима. Коли йому здалося, що  Андрій вже достатньо прийшов до пам’яті, він процідив крізь зуби:

— Ну-с, ти  будеш говорити?

Мовчанка.

— Гм... Нічого,  заговориш.  Ребята сміються, значить, ти  мусиш зробити висновок, що  це  були  тільки шуточки. Жарти. Не  жарти будуть  впереді. Ти  занадто упертий, але нічого...

— Він  начитався Остапа Вишні, — вставив котрийсь від столу  глумливо і досить безглуздо.

— Та ні, це золото похлєще Вишні. Той  швидко здався, а цей... Так  ти  будеш говорити?

— Що ви від мене хочете? — прохрипів Андрій, підвівши очі на Великіна. Великін подивився в ті очі, скрутнув головою  й про  всяк випадок відійшов до столу.

— Товаришу слідчий! — звернувся Великін офіційно до Сергєєва, тим  часом дивлячись пильно на  Андрія: — Ваш пацієнт, здається, не  в курсі  справ. Ви  йому пояснили, що й до чого?

— Так, пояснив.