Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Андрій дивиться,  як   слідчий листає  папери  —  його «Діло», — і його  мучить цікавість: що  ж там  і ким там  понаписувано?

— Гм... Я не  знаю, що  там  понаписувано, — почав він дипломатично, — але  все  те єрунда, і той, що  писав...

— Не  квапся, — буркнув слідчий, — взнаєш у свій  час. Тут  все, брат, понаписувано правильно. —  А  тоді  підвів очі, подивився пильно Андрієві в обличчя, перевів погляд у течку  і знову на  Андрія й процідив значуще:

— І писали тут, брат, авторитетні люди. Дуже авторитетні люди!

Андрієві неприємно  занудило  під  серцем. Він   згадав Миколу, Михайла й третього свого брата Сергія й тяжко зітхнув.  Зайшла мовчанка. Слідчий дивиться в папери, низько схилившись, а Андрій дивиться на  ті самі  папери здалеку. На  серце навалився тягар, перед яким померкли всі  інші неприємності. Сидів мовчки й  дивився на  зелену течку  в центрі освітленого кола на столі, слухав  шамотню, й гомін, та вигуки за дверима і відчував, що  його  нерви починають тремтіти. Але  не  від  шамотні й  гомону за  дверима — від іншого. І він  їх угамовував упертим і до безглуздя затятим:

«Не  може, не  може, не  може бути!»

А слідчий читав щось, ворушив бровами й  посміхався значуще. За  вікном, заставленим решетом, була  чорна ніч. Там  десь  сплять мирним сном люди, там  десь  гуляють по парках і скверах закохані, повертаючись із запізнілих вистав і  вечірок, там   десь, на  якійсь точці планети,  у  тій  ночі, може, весело гуляють з дівчатами його  брати або  сплять і марять про  завтрашній день, про  веселі зустрічі з свобідними друзями, самі  свобідні і  щасливі. Там  десь  світ, до  якого вже, може, й немає вороття. За  вікном чорна ніч, а в кімнаті  сліпуче ясно, тихо, багато повітря. Андрій дивиться на блискучу підлогу, дихає свіжим повітрям і думає про  камеру. Йому хочеться назад до камери, туди, до товаришів недолі, в той  сморід і бруд.  Там  ще  є близькі люди.

До кімнати увійшла молодесенька й дуже гарна дівчина, в сніжно-білому  халаті   і  з  тацею на  руці.   Вона видалася Андрієві янголом, що  спустився несподівано з  неба опівночі  в цю  підозрілу, наповнену тоскною тривогою кімнату. Таця була  заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, і крем-соди, наповнена чоколядою й тістечками.

— Вам пива? Вина? Крем-соди? Чи?.. — заграсувала дівчина до слідчого ніжним, грудним голосочком, як  голубка, кинувши ледве  вловимий погляд на  Андрія.

Слідчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дівчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дівчина, зашарівшись, вийшла. Пройшла граційно зі своєю тацею повз Андрія.

— Гм...  Гм...  —  замимрив  слідчий,  запихаючись бутербродом і зиркаючи на  Андрія: — Ось  це  й  було  те, що ти  втратив... Але  від тебе  залежить його  повернути.

— Що?

— Дєвочку...

Андрій нічого не  сказав.

— Ну?.. — спитав слідчий, скінчивши їсти й занурюючись в  папери. Нукнув, ніби на  коня, нагадуючи тим  «ну»,  що Андрієві треба щось говорити, треба «щиросердно» починати «сповідь».

Андрій мовчав.

І слідчий мовчав.

Невідомо  було, як   довго може  тривати  оте  листання паперів і вичікування, лише відомо було, що  якоїсь хвилини  все  це  може скінчитися і тоді... Правду сказати, в серці жевріла іскра надії, що  «тоді» все буде добре, все виясниться, і його  випустять, звільнять. Авжеж. На  те  скидається. І слідчого йому  дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тільки страхає та  погрожує, і то  якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах.

Але  ці  думки були  явно недоречними й  безглуздими,  і Андрій відкинув їх.  Невідоме лишалося невідомим і  тривожним. Очікування скінчиться і тоді...

Цікаво, що   ж  прийде тоді?   Намагався  вгадати, що   ж прийде за  цією прелюдією, й  пристосуватися якось заздалегодя. В кожнім разі  він  одно вирішив твердо — він    не дірка   від    бублик а!  —  і  в  цьому всі  в  цій   цитаделі «пролетарського правосуддя» мусять переконатися.