Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Іронізуєш?

— Чому ж, я вірю. Я сам  пролетар і знаю пролетарську великодушність.

— Те, що  ти пролетар, — то до лямпочки, он до тієї, бачиш? Ха! «Пролетар»! Чи ти думаєш, що тобі буде тут скидка за твоє  пролетарське походження? Ні, брат, саме  до ворогів пролетарського походження ми є найбільше безпощадні, як до зрадників... звичайно, якщо вони непримиренні.

«Зрадників!! Ах ти  ж!!!» А вголос:

— З погляду пролетарського — «зрадник» є поняття розбіжне... — пауза. — Отже, згідно   вашої  «пролетарської великодушности» вам  треба мати формальні підстави, щоб мене   конче   засудити й  знищити? — повторив  Андрій спокійно запитання,  підкреслюючи безглуздість формули.

— Ні.  Нам потрібна й  правда. Цебто така  правда, яка нам    потрібн а!  Чи  тобі  ще  треба розжовувати? Правда про  твоїх  спільників і однодумців. Про всіх — про  вчорашніх, сьогоднішніх і   завтрашніх і про  все  їхнє  кодло, до дітей  включно! І про  вашу  спільну діяльність...

Андрієві  не  треба «розжовувати». Кров  заливає  йому мозок. Але  він   мовчить. А  слідчий  веде   з  незрівнянним цинізмом:

— Та правда, зрештою, ось  тут вся  написана, — ляпнув по  течці   рукою. — Я  тільки хочу  почути її  щиросердно з твоїх  уст, щоб  знати, чи  ти  є ворог до кінця, чи...

«Так!   До    кінця!..    Якщо   так,  то    ворог    до кінця!   До   гробу!   До   перемоги!   Якщо  так,  то до   кінця!!!» — Андрій згадав Аслана, згадав всю  камеру й  ту  «брехалівку», все  море безглуздя... «Якщо так, то  до кінця!» А вголос, відсапнувшись, схвильовано:

— Ну  то я щиросердно признаюсь, що  з моєю головою ви  можете зробити, що  хочете!  Але  щодо спільників, то... то для  такої комедії в мене їх не  числиться.

— Що, що?  Як  ти  сказав? Це  щиросердно?

— Так, це  щиросердно.

— Ах ти  ж...  Цебто про  комедію?

— Гм... І про  комедію теж.

Слідчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тоді широко позіхає.

— Ні, не буде, я бачу, з тобою діла  по-хорошому. Філософствуєш? Ну  що  ж, побачимо. Мені не к спіху, — і занурився в папери позіхаючи. По  хвилі  додав: — Ти  даремно надієшся... На  що  ти надієшся? Ти  згниєш в тюрмі, але  не вийдеш з наших лап.  — Помовчав, листаючи папери, а тоді підвів обличчя і глузливо заскалив око:  — Як  там  сидиться в камері?

— Добре, дякую.

— А  про   що   ж  там   говорять  арештанти?...  Небійсь, змовляються, як  дурити слідчих? Лають совєтську власть? Виробляють тактику спротиву? Га?

— Приходьте, посидьте, послухайте.

Слідчий зареготався і не  став  більше розпитувати.