Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

В  цей   час  рипнули двері   й  увійшов хтось   стрункий  у військовій уніформі.

— Встать! — гримнув Сергєєв.

Всі встали. Андрій встав  теж, перемагаючи біль.  Той, що увійшов, зупинився посеред кімнати, подивився на  Андрія пильно й лагідно промовив:

— Сідайте, громадянине... здається, Чумак? Так?

— Так, — відповів Сергєєв посміхнувшись.

— Я — начальник групи, й звати мене Фрей, — говорив далі   гість   у  військовій  уніформі,  рекомендуючись  Андрієві, — прошу сидіти спокійно й говорити далі, я, здається, вас  перебив?

Був  він  підкреслено лагідний і чемний, і по-начальницьки величавий. Прізвище мав  німецьке, але  риси обличчя слов’янські, певніше, російські. Цілковита протилежність до Великіна, що  мав  прізвище російське, але  риси інші.

Першим Андрієвим відрухом було  поскаржитися цьому лагідному й,  очевидно,  культурному начальникові  на  ту кривду, що її йому заподіяно щойно. Але блискавична думка, що «він же чує увесь  той лемент і скавуління по коридорах і не припинить», обірвала намір. Замість поскаржитись, Андрій облизав шерхлі губи  й вів  далі  обірвану думку:

— Проливаючи кров свою, мій   рід  інакше думав   про все...

Помітивши, що  Андріїв голос занадто хрипить, Фрей звелів  дати   йому шклянку  води,  але  Андрій  відмовився. Фрей помітно насупився:

— Гм... Ну-ну, говоріть далі, про  що  ж мріяв ваш  рід... До  речі, про  ваш  рід  я добре знаю... Хто  ж не  знає рід  Чумака! І, між  іншим, думаю, що  вам  би  не  випадало з нами сваритися. Так  що  ж думав  ваш  рід?

— Рід  мій  думав  про  те, — раптом випалив Андрій майже  крізь сльози гніву  й  образи, — що  його  нащадки... не будуть  биті  ось  тут!..  Що Чумаків син  не  буде  мордований ось  тут, як  собака!..

Фрей підніс брови:

— Це   дійсно прикро.  Але  це  від  вас  залежить. Мушу сказати (і про  це вам вже було говорено, пригадайте), що ви з вашими здібностями, з вашою енергією й знаннями могли би  бути  потрібні країні... Лише мусите роззброїтися щиросердно. І вас  оцінять належно... Давайте домовимось...

Андрій нетерпляче повів плечем, згадав слова Сафигіна й  хотів  відповісти те  саме  й  в тому  ж  стилі, але  облишив, помовчав, а  тоді  продовжував обірвану думку   з  жалем та іронією:

— Як собака... Та не в цім суть. Не в одиницях суть. Суть в мільйонах. Отже  — рід мій мріяв про  інакшу долю  й інакші права для  себе  й  свого народу... Про інакше пролетарське правосуддя... Про інакший «новий лад»...  Про інакших носіїв правосуддя, аніж  оцей ось... — він  кивнув на  Великіна.

Фрей слухав  насупившись. А як  Андрій урвав, він  обережно підігнав з цікавістю:

— Ну, далі...

Але Андрій замовк. Він думав  над тим, чи говорити далі, чи  не  говорити. Для  кого ніби й  для  чого? Зайшла пауза. Фрей почекав якийсь час, а тоді  удавано позіхнув:

— Мда-а... Але  я бачу, що  ви  і ваш  рід — це, як  кажуть одесити, дві великі різниці. По-мойому, ви  в своєму роді  є виродком чи винятком. І ось  ця  винятковість і привела вас сюди. Адже  так?