Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Андрій вже  достатньо прийшов до пам’яті, щоб  уловити тонкість цього запитання.  Виходило, що  відповісти запереченням, це  значить увесь  рід  поставити на  одну  дошку, ось  на  цю  підлогу, замащену його  кров’ю. Хай  ліпше буде «так»,  але  він  і цього так  не  сказав, лише зітхнув.

— Ну   от,  мовчанка  —  знак  згоди. Так   що   вам   нема чого  посилатися на  рід.  А те, про  що  мріяв ваш  рід, ми  й здійснюємо.

Андрій покрутив головою.

Фрей:

— Хіба  ні?  — (іронія).

— Облишмо про  це.  Ви  це  знаєте краще за  мене. Не  я керую цією тюрмою, а ви.

— Що ти  хочеш цим сказати? — підхопив Великін понуро.

Андрій не  звернув уваги, зігнорував, спостерігаючи, як Фрей щось обертає під  насупленими бровами, й чекав, що він  буде  говорити.

— Цікаво...  —  протяг Фрей  роздумливо, а  тоді   враз стріпнув чубом і звернувся до Андрія усторч:

— Рід Чумаків є відважний. Скажіть, чи ви пішли в свій рід?  Ви  відважний?

Андрій:

— Ви  хочете випробувати мою  відвагу? Здається, маєте багато нагод.

— Я не  про  те...  Ви от говорите про  рід, про  його  мрії... Так  от, якщо ви  відважний, то  чи  не  могли б ви  сказати, які  ж ваші  мрії, яке  ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як  личить відважним людям... Пам’ятайте, що  за кредо ми не судимо, ми  судимо не за погляди, а за діла.  За конкретні діла.  Ну?

За   столом  нашорошеність,  смішок.  Андрій мовчить понуро.

— Я  вам   гарантую, що   за  погляди вам   нічого не  буде, — промовив серйозно Фрей.

— Можливо, — протяг нарешті Андрій. — Але  чи  гарантуєте ви, що  ви вільні чинити по своїй уподобі? (Іронія, Фрей насупився.) Чи   гарантуєте ви,  що   для  дотримання слова вам  вистачить вашого авторитету?

Незручна  мовчанка.  Андрій почекав  хвилинку,  а  тоді посміхнувся глузливо:

— Але це не важно. Я вашої гарантії зовсім не потребую.

Існує теоретично закон про  свободу думки й совісті, так  от припустим, що  це є дійсно закон. Припустим. Припустим, що  за  політичне кредо нікого не  карають ваші... речники пролетарської законності й правосуддя. Припустим. Але  я навіть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що  саме  таке  припущення розходиться з дійсністю, а друге: що  я сиджу тут саме  за своє кредо і що  звідціля вже  ніколи не  вийду. Я  приречений на  те, щоб   бути  роздавленим,  в цьому я вам  усім  вірю. А раз  так  — висловлюючи своє кредо, я вже  нічим більше не  ризикую, бо доля  моя  вирішена. Після цього я  не  потребую навіть особливої відваги, щоб моє  кредо висловити. Будь  ласка, що  вас  цікавить?

По   такій передмові, здавалося, Фрей зніяковів, якась маленька риска шляхетності вимагала припинити  розмову.  Але  Фрей перемігся, боротьба між  людською совістю й  почуттям службового обов’язку закінчилася  перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання: