Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Скажемо, як  ви  дивитесь на  все?

— На  що  саме?

— На  систему, на  правопорядок, на  уряд  і партію, на... те, що  ви  тут бачили, нарешті?

— Гм... Я дивлюся так, як  і всі, як  дивляться мільйони на  це.

— Що-що? Які  мільйони? Ну, що  ви, що  ви!..

— Ну, що  ви!  — протяг Андрій в  тон.   — Я  можу   подумати, що ви погано знаєте арифметику. Та якщо в Харкові п’ять тюрем і в  кожній сидить по  п’ять або  десять тисяч людей, то  коли це  перемножити на  кількість самих тільки великих міст  в  СССР, то  скільки це  буде  мільйонів? Тих, що   сидять  вже!  А  їм  немає  виходу, як   ви  всі  твердите. А тих, що  сиділи вчора?! А тих, що  ще  ждуть  своєї черги?! Хіба  це  не  будуть  мільйони?!

Фрей засмикав бровою, позираючи на  присутніх «футболістів»:

— Стоп, стоп!  Чи  ви  здаєте собі  справу з  того, що  ви говорите?!

— Ви  хотіли знати моє  кредо...

— Ага, ну  прошу, прошу... Це  думки клясових ворогів, і вони нам  відомі. Отже, ви  думаєте?..

— От і добре... Так  от, я так  і думаю, як  ті всі мільйони «клясових ворогів». Тобто я  думаю й дивлюся на  речі  так, як  мільйони людей. А як  вони думають, про  це  ви  могли б зробити висновок на  підставі ваших же  підозрінь до  тих людей, на  підставі обвинувачень,  вами  пред’явлюваних  і обґрунтованих на ваших же підозріннях. Ви думаєте, що всі ті люди ненавидять систему й режим, партію й уряд;  розчаровані в революції; вважають правопорядок, збудований на руїнах старого світу миколаївської реакції, за недосконалий, ба, за  антинародний; що  з  усіх  ідеалів революції вийшов пшик; що кров, пролита мільйонами, пішла намарне, потоптана   й  поругана системою нового визиску, соціального й національного поневолення,  фразерством, фарисейством, диктатурою меншості; і нарешті, ви думаєте, що всі ті люди  у відчаї  хотіли б все звести геть диктатуру меншості, тобто все зламати, побудувати новий світ, кращий, справедливіший... За  такі, мовляв,  думки ви  посаджали до  тюрми всіх  —  і бувших ветеранів революції,  що,  обсмалені  порохом  тієї революції, ще не втратили відчуття, як він пахне той  порох, і  як  пахнуть ті великі ідеї, за  які  вони боролися; посаджали  й  їхніх  дітей, що  боліють трагедією своїх   батьків та  з кров’ю успадкували їхні ідеї; і молоде покоління юнаків, що не  може примиритися з болотом, де квакають жаби всесоюзного міщанства; і селян, і робітників, і інтелігентів, що сміють дерзати мислити й хотіти, й їхніх  родичів, і родичів тих  родичів...

— Стоп!  —  перебив Фрей  зблідши. —  Ви  здаєте собі справу, що  ви  говорите?!

— Вповні. Я говорю лише те, що  ви закидаєте всім  тим, хто  сидить за цими мурами.

— А ви здаєте собі  справу, що  це агітація? — при  цьому Фрей глянув на  «футболістів».

— Можливо. Цей  пункт стоїть у  формулі мого обвинувачення.

— Гм... Яке  має  все  те, що  ви  говорили, відношення до вашого кредо?

— Ніякого. Я говорю лише те, в чому ви мене і всіх інших обвинувачуєте. Якщо ви хочете, щоб  це було кредо, — добре, нехай це  буде  кредо. Кредо всіх...

— Чого ви  розписуєтесь за інших?

— Я не  розписуюсь. Я частка всіх  тих  приречених і говорити у множині — це  моє  право, таке  саме  природне, як буде природною перспектива гнити нам  всім  укупі  й живити своїми соками «чортополох» товариша Вишинського.

— Ну-ну, у  вас  і  язичок!.. Добре. Так   яке   це  має  відношення до вашого кредо? Це  ваше кредо?