Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

В  кімнаті спокійно  і  тихо, але  нерви все  більше  наструнчуються. А з душі  підіймається протест. Не  проти тієї дикої комедії, яку  з ним хочуть  тут розіграти і вже  розігрують, а проти провокації, проти того, на що натякнув слідчий, кажучи про  «авторитетних людей». Він відчував, що саме  тут може бути  нанесена йому найтяжча поразка, яка  може зломити його  волю, — це замах на його  віру в те, що найбільше цінив усе  своє життя і за що  тримався душею, як  за рятівниче коло. Віру в людей, і не взагалі в людей, а віру в своїх братів. Хтось всередині,  незважаючи  на  всю   очевидність факту,  одчайдушно і  безпомічно  протестував. Хтось той, хто навчився безоглядно вірити й любити, панічно боячись чорного провалля, в яке  може раптом зірватись і полетіти, коли ту  віру  втратить. Очі  дивились на  зелену течку   там, на  столі, а серце протестувало. Він  бреше, цей  слідчий! Це неправда! І саме  неправда тому, що  це він  — слідчий — про те  говорить. Знав, що  слідчим взагалі не  можна вірити ні на  йоту.  То  ще  невідомо, яку  саме  ціль  він  переслідує, на що  саме   він  полює. Може, він  якраз і  полює на  те, щоб зламати наймогутнішу пружину його  душі.  Він  каже, що  їм все відомо. Може, їм відомо й те, що  собою являє Андрієва душа  і на  чому  вона тримається?

Андрій дивиться  на  байдужого слідчого,  що   так   меланхолійно листає папери, і починає розуміти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього. Слідчий мовчить, не натискає, не кричить — він  чогось жде.  Чого ж він жде? Адже як так вести слідство, то він — Андрій — може просидіти на  стільці в такій чистій і гарній кімнаті десятки років безрезультатно. Чого ж він жде?  Набирається відваги, щоб  потім кинутися на нього з прес-пап’є, як  той  дурнуватий  слідчий з Карапетьянових  «перських мелодій»? Але  ж він  — Андрій — зробить тут з нього череп’я.

Слідчий зовсім не  кидався і, здається, й  не  збирався. Нудився  біля   столу. Задзеленчав  телефон.  Слідчий  зняв рурку, послухав і сказав, позіхаючи: «Так» — і почепив рурку на  своє місце. Незважаючи на  позіхання слідчого, Андрій угадав, що  те «так»  стосується саме  його.

І він не помилився. Тишу й нудне нукання слідчого було порушено — до  кімнати почали заходити гості.   Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковій білій  майці — короткорукавці, з голеною головою, наспортований,  як  боксер, в жовтих черевиках «шимі»; він  увійшов м’якою кошачою ходою, похитуючи стегнами, мов  хтива  дівчина.

— А-а, Чумак!  —  вигукнув він   радісно, ніби побачив доброго свого знайомого, і зупинився перед Андрієм.

За  першим увійшло ще  двоє, теж  таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими  вигуками. Всі троє  розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою.

Хлопці дивилися на  Андрія, Андрій дивився на  хлопців і  не  бачив у них  нічого страшного, такі  собі  милі, добродушні хлопці.

— Футболіст? — звернувся до Андрія перший з цікавим запитанням,  розглядаючи Андрієві біцепси  й  всю   його фігуру.  Два   інших  засміялися,  Андрій промовчав,  лише знизав плечима. А  перший, не  чекаючи  навіть відповіді, відповів сам:

— Я бачу, що  футболіст. Це  добре. Ми  теж  футболісти. Гм... Чи  ти давно грав  у футбол? Ким, форвардом чи?..  Я от форвард, а це  голкіпер, а ти?..

Запитання були  такі  добродушні і такий добродушний сміх усіх трьох, що  Андрієві навіть не спадало на думку  шукати якогось смислу за тими словами. Власне, він  не  встиг зорієнтуватися — слідчий, що  на  прихід гостей, здавалося, не  звернув уваги, зосереджений весь  у паперах, враз  підвів голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли ті двері знову рипнули, гримнув:

— Встати! — це  до Андрія.

Андрій встав.  До  кімнати зайшов низенький,  широкогрудий і  широкоплечий  чоловік, теж  молодий і  теж  в цивільному.

— Начальник відділу  Великін! — відрекомендував слідчий  з посмішкою.

Великін зупинився посеред кімнати:

— А-а, Чумак, — протяг він крізь зуби.  — Ну як? — звернувся з запитанням до слідчого.

Слідчий стенув плечима:

— Мовчить, сволоч.

Великін зімкнув щелепи й нічого не сказав. Підійшов до Андрія, постояв перед ним, міряючи його  поглядом з голови до п’ят.  І враз  з усього маху  вдарив в обличчя. Андрій упав на  стілець. Раптове  приголомшення  змінила  несамовита лють. В  нім  усе  заклекотало, і першим відрухом було  кинутися й  розтерзати цього присадкуватого мерзотника, як кошеня. І він  би  це  зробив, бо  Великін був  набагато менший за нього, крім того, в такім несамовитім гніві  Андрієва сила була  незрівнянна. Але  він  не  встиг. Хтось раптовим ударом вибив ногою стілець з-під нього, й Андрій упав  на підлогу. Схопився миттю, але  удар  під коліна повалив його знову. І затанцювали над  ним всі п’ятеро. Били його  ногами, качали по  підлозі, садили черевиками по  чому  попало. Андрій закрив ліктем обличчя й  все  намагався схопитися, але  марно. Намагався спіймати котрогось руками, але  його били по  руках, відтоптували їх...  Тоді   він   став   захищати ліктями лице й голову та затуляти колінами живіт... П’ятеро здоровенних «футболістів» гасали над  ним, качали по  всій кімнаті й несамовито кричали:

— Гад!  Фашист!  Фашистська морда!  Говори!  Ти  будеш говорити?! Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!!! Враг  народа!!!

Хтось  кричав найдужче, погано вимовляючи «р», — його «р»  скидалося на  «г»  — «контгеволюціонег». Це  Великін. Інші кричали правильно, але  так  само несамовито. І сходили буйною, неуявною лайкою та епітетами, яких немає в жодному словникові, приголомшуючи навіть мужське вухо своїм цинізмом.  Андрій теж  щось люто   кричав і  лаявся, називав їх сволотою, мерзотниками, хамами, всім, що могло прийти йому в голову в клекоті образи й гніву. За  це  його ще  несамовитіше бито, топлячи його   хрипіння й  уривки слів  у ревищі.