Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Андрій бачив,  що   з  ним  грають комедію в  стилі  ще кращому, аніж   Асланова, але  що  він  може вдіяти? Лише терпіти і сказати своє слово ділом тоді, як  прийде до  підписування. При самій думці   про  той  момент, який може прийти, його  млоїло.

Так  само, як і про  попередні, відбувалося складання протоколу про  всі інші  пункти обвинувачення. Сергєєв ставив запитання,  ловив Андрія на  якомусь слові,  перекручував його й  заносив  у  протокол. Так   сталося  й  з  найтяжчим пунктом обвинувачення, 2-м, про  підготування збройного повстання й  про   участь у  військовій контрреволюційній організації. І то не просто участь, а керування тією  організацією. Незважаючи на всі Андрієві категоричні заперечення, Сергєєв все-таки «ствердив», що Андрій в контрреволюційній  організації був і тією  організацією керував. І то керував нею  ще з Сибіру. Сприт ставити запитання й перекручувати їх просто дивував Андрія. Школа! О, то окрема, спеціальна школа!

Після  «ствердження», що   Андрій належав  до  контрреволюційної організації й керував нею, почались домагання імен людей, імен учасників. Андрій мовчав, ігноруючи всі запитання категорично. Але Сергєєв терпляче вів своє. Він називав  імена  Андрієвих знайомих  за  чергою  й  заносив їх у протокол. Андрія просто вразила виключна поінформованість Сергєєва  щодо його знайомих.  Просто  дивно! Він  знав усіх  живих, навіть тих, кого Андрій вже  забув, і так  само знав усіх  мертвих або  зісланих давно на  каторгу. А  знайомих у Андрія було  багато. Хто  його   інформував?! Хто його  так  докладно інформував?! Ба, він навіть мав  купу листів у столі й використовував їх для того, щоб увігнати Андрія в стан  найтяжчої моральної депресії, створити ілюзію, що їм все  відомо. Але листи, ті, що  були  писані до нього, вони могли забрати з архіву  у матері, проте багато з тих  листів, що мав Сергєєв, ніколи не були  у матері, вони були  в різних людей, кому  були  адресовані. Андрій тривожно й  швидко перебрав у пам’яті все, що  будь-коли й будь-кому писав на теми  політичні, і ствердив сам для себе, що він ніколи нічого такого, що  можна б було  зараз вжити проти нього й проти тих людей, товаришів і друзів, ніколи не писав у листах, не був такий наївний. Так  само ніхто  нічого такого не писав до нього. Окрім, хіба, двозначних яких-небудь недомовок чи натяків. А Сергєєв використовував листи зручно. Особливо йому подобались листи інтимного характеру. Безперечно, його  метою було довести, що навіть Андрієве інтимне життя для  них  відоме, і то  бозна-відколи. Значить, мовляв, — їм відомо все. Сергєєв наводив звідти якусь цитату, звідти одне слово, звідти інтимне закінчення листа до якоїсь знайомої... і позирав на Андрія, яке  враження. Враження таки було велике. Та тільки не так  те враження велике від факту наявності листів, як від цинізму, від підлого способу їх використання... Оперуючи листами, іменами, різними дрібними фактами, які доводили тісний зв’язок з тією  чи тією  людиною, Сергєєв вибирав багатьох живих (вибирав безпомилково!) і заносив їх у протокол. Безпомилково тільки живих, не  записавши жодного мертвого. Всі  ті  люди були  розкидані по  цілому СССР, а  деякі були  давно заслані, про  що  Сергєєв добре поінформований і в  список заносив з  особливим задоволенням. Либонь, радий був ствердити «провину» тих людей додатково, для  заспокоєння  совісті, — після всього, після суду  і заслання. А головне — ствердити зв’язок між  тими «ворогами народу» й Андрієм. Для  Андрія це було особливо обтяжуючим. Але  нехай...

Так   створився довжелезний список,  слідчий списував все нові  й нові  аркуші паперу, провадячи свій  протокол. На кінці списку він  записав всіх  Андрієвих братів. Ця  процедура  була  окремою. Сергєєв називав помалу імена кожного й  пильно —  занадто  пильно!  —  дивився  на  Андрія, яке враження.  Андрій стиснув кулаки, все  в  ньому всередині тіпалось, але  він  мовчав.

Наостанку Сергєєв записав пункт про  агітацію й окремим, особливо речовим доказом виставив Андрієву поведінку  на  слідстві, його  розмову з Фреєм в присутності таких от і таких от.

Закінчивши  протокол,  Сергєєв  з  величезним,  погано прихованим самозадоволенням потер руки, мовляв: «Взув!», «Таки взув!».  Великін теж  задоволено посміхався. Либонь, прикидав, яка  то грандіозна справа виходить і яку  то він  на цьому зробить кар’єру». А справа могла бути  всесоюзного масштабу.

— Ну-с, —  промовив Сергєєв.  —  А  тепер прошу вас підписати. Прошу підсуватися ближче. Ну!  Це  тільки попередній протокол. Ну  ж!!!

Андрій  не   поворухнувся. Глибоко  втягнувши  в  себе повітря (йому бракувало повітря), завмер, чекав.

— Е,  браток, це  тобі   не   допоможе!  —  протяг  Великін.   — Не  допоможе. Підпишеш. Навіть коли б  тут  було написано, що ти японський імператор, то й те ти підпишеш, як  чистісіньку правду. Пойняв?!

Андрій «пойняв», Андрій прекрасно розумів, що, либонь, і таке  можна підписати тут. Тоді, коли він  сміявся над  Карапетьяновим гротесковим Асланом, чесним чистієм черевиків, то тоді  він  ще  не вірив у це.  Але тепер вірив. Одначе вирішив, що  він цього протоколу ніколи не підпише. Ніколи.  Хіба мертвий — візьмуть його руку  й поведуть по цьому ганебному папері. Або непритомний, або божевільний... Але вже  цей  самий вибір був  досить багатий — «мертвий, непритомний, божевільний» — і в душу  закрався сумнів — чи справді він  не підпише? Ні, не підпише! В кожнім разі, при пам’яті він цього не підпише. А мертвому, як і божевільному, все  одно вже.  Андрій на  нове запрошення  підсунутись до столу  не  поворухнувся.

Тоді  Великін і Сергєєв помалу підійшли до нього, один із ребристою палицею, другий з мармуровим прес-пап’є.

— Встать! — несамовитий оклик.

Андрій ледве  встав, похитуючись, і — аж сам  злякався з нудьгою, як мало в нього сили, як мало лишилося сили і як його  воля  слабне! Він стає  слухняним!.. Дивився на своїх  мучителів і чекав тремтячи. Десь  глибокий тваринний інстинкт перед лицем можливої смерті, якою може закінчитися ця чергова тортура, ця процедура з «підписуванням» протоколу, вимагав капітуляції, повної й  безумовної... Швидше!.. Але інший інстинкт, шляхетніший і могутніший, був горою. Почуття  підлого переляку й жадоби жити (за всяку ціну  жити!) змагалося  з  почуттям честі,  з  почуттям  самозбереження важливішого, аніж  збереження фізичне. З почуттям затятої, сатанинської гордості.

— Бий! — викрикнув Андрій хрипко.

Але ніхто  його  не вдарив. І Сергєєв, і Великін зрозуміли, що  цей  маніяк готовий вмерти і що  йому лишилося зовсім мало до  того, такий він  вимучений і вимотаний. А це  не входило в їхні  розрахунки. Постояли, засміялися й повернулися до столу, щось пошепки радились. Курили.

— Сідай!  —  скомандував Сергєєв.  Але  Андрій  стояв, либонь не  чуючи, чекаючи екзекуції, змобілізувавши всю свою волю і свої  нерви.

— Сідай, сідай, — проговорив Сергєєв уїдливо. — Який герой! Здохнеш зараз. А перед тим  посидь.

Андрій опустився на  стілець.

— Ну, будеш підписувати? Га?! Говори! — це  Сергєєв.

Мовчанка.