Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Рештками  душевної сили  фіксував одну   думку  розпачливо: «не здатись». Це  про  братів... Решта — може бути. Не  може бути  лише головного. Це  про  братів...

Час   застиг. Час   обернувся в  суцільну, нерухому, безмежну втому...

Потім він  опинився на  підлозі, втративши рівновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо  самі   собою підкосились... Але  страшний струс   — якась могутня сила вдаряє ним об  паркет і знову ставить на  ноги.

І він знову стоїть... Від струсу й болю на мить  повертається його  воля, і він  стоїть... Нічого не  чує, нічого не  бачить... Стоїть. З одним лише бажанням — не впасти... І знову зсувається на  підлогу. Знову струс...

Так  повторюється багато разів...

Уста  пересмагли й порепались від внутрішнього вогню, від  пекельної спраги. Гордість зломилася ніби, лишилась твариняча спрага.

— Води...

Здоровенний оперативник байдуже наливає в шклянку води й  підносить до  уст, а  коли  Андрій витягає жадібно губи, щоб  схопити вінця шклянки, оперативник відводить руку  й  з  силою виливає воду  йому в  обличчя, в  жадібно розплющені очі... І за  те спасибі!  Вода  сліпить, забиваючи сяйво й розриваючись всіма кольорами веселки, стікає по обличчю, по  грудях... Опритомнівши,  Андрій блідо  посміхається й  стоїть рівніше. І знов думає про  те  ж, фіксує ту саму  думку... Поки не наморочиться голова й він не втрачає рівноваги... Оперативник вовтузиться з ним, як  з лантухом піску, уперто ставить його  на  місце.

— Ну, — каже оперативник хрипким басом, — може, ти вже  б писав, га?

Андрій криво посміхається, не  розуміючи, чого  той  від нього хоче.  Оперативник бере  його  за плече, стискає з усієї сили й питає-кричить в лице:

— Дурак! Зійдеш з ума!..  Може, ти  будеш писати, га?!

Андрій хоче прийняти руку з плеча, бо вона така  тяжуща, а оперативникові здається, що  він  хоче  битись, — кулаком в груди  він  валяє Андрія з ніг, а потім бере  за  петельки й знову ставить...

Це  було  останній раз.  Далі  Андрієва сила не  витримала вже  ні світла, ані  стояння, ані  товчення головою й спиною об підлогу, — коли він  звалився знову, то оперативник вже не  міг  ніяк поставити його  на  місце. Даремно вовтузився над  ним, даремно повторював свій  номер биття об  підлогу — ефекту ніякого. Поза тим  биттям об підлогу оперативник не мав  інших засобів приводити жертву до пам’яті й до послуху, це  було, здається, єдине його  амплуа... 

Опритомнів  Андрій на  стільці. Невідомо,  як  довго це він  сидів. Йому здавалося, що  він  міцно і довго спав і щось йому снилося, лише не  міг  згадати, що  саме... Розплющив очі  від настирливих дотиків...

Оперативника ніякого вже  не  було.  Лампи теж.  Штора відсунена, й у вікно вдирається денне світло, а в тім  світлі плавають сизі  хмарки й сизі  тонюнькі смужки тютюнового диму. Напроти стоїть Сергєєв і торкає його  лінійкою, сам свіжий, бадьорий, іронічно усміхнений.

— Виспався?.. Бач, який чемний був  оперативник! Він, сукин син,  не  виконав  наказу, він   мусив поламати  тобі кості... Ну, здоров!

Андрій відчуває, що  його  кості таки поламані... Але  то лише так  здається — він  ворушить рукою й ногою і не  без втіхи  констатує, що  його  кості цілі, поки що  ще  цілі, лише біль  у всьому тілі  несамовитий, тяжкий, ліньки ворухнути найменшим м’язком. Очі  горять, мов  насипані приском[21], і  болять, голова гуде.  Тоді  з жахом озирається: «Чи  не  натворив він  чогось у безпам’ятстві на свою погибель?! Чи  не підписав він якогось папірця?! Недарма ж цей  Сергєєв такий веселий!»... Ні, здається, він  нічого не  підписав, нічого не наговорив у безпам’ятстві.

— Мовчиш?! — іронічно питає-констатує Сергєєв, і від того в Андрія вливається спокій — спокій і радість переможця, поки що переможця! — «Ні, він нічого не підписав... Він нічого не  натворив і нічого не  підписав!» На  запитання він нічого не відповідає, лише дивиться маніакальним поглядом на такого свіжого, такого усміхненого, іронічного Сергєєва. Безодня зненависті й презирства готова вирватися з нього шаленим потоком, але  для  того  бракує сили — він  примружує  очі  й мовчить. Голова його  лежить на  спинці стільця, руки спущені, ноги простягнені, одежа вся  на ньому мокра від  поту  й  води, все  тіло  його   свербить, але  він  так  хотів би  сидіти безконечно і щоб  ніхто  йому не  заважав. І може, така  люта  зненависть до Сергєєва тільки за те, що  він  обірвав  його  сонне марення, перешкодив, а тепер докучає, як противна муха.  Ні, зненависть за те, що той прийшов знову по  його  совість, по  його  душу, і хвилева перемога ставала ефемерною,  серце болісно стискалося,  наливалося тупим відчаєм: «Ще  не  кінець... Ще  не  кінець!»

— Ну, і  що  ж  ти  надумав? — питається хтось   інший. То  Великін. Він  стоїть он  збоку і курить папіросу. Першу хвилину Андрій його   не  зауважив. А зауваживши, відчув, як  від  цієї  постаті повіяло на  нього безнадією. Ця  людина була  немилосердна й залізна у своїй жорстокості.

— І що  ж ти  надумав?