Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Тортури тривали довго, але  без  жодних наслідків  для самої справи.  Були  лише  наслідки  для   нещасного  Андрія  — він  був  зовсім близький справді до  божевілля. Він уже  не  володів собою, лише обливався  холодним потом, звивався всім  тілом і за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, він  викрикував якусь нісенітницю... Потім він  перестав звиватися, нерви не  сприймали  болю як   слід.   Коли вже   Андрій  перестав реагувати на  удари, коли на  устах  йому виступила кривава піна, а  очі  набрали маніакального виразу, коли він  почав задихатись, конвульсійно шарпаючи кадиком, тоді  Сергєєв облишив, вилаявся й  кинув лінієчку на  стіл.  Сам   він  був блідий і спітнілий не  згірше за Андрія.

— Диявол!.. Чорт!.. Чорт... — мурмотів злісно, ходячи по кімнаті й нервово закурюючи цигарку. Він  розгубився. Такого йому, далебі, в його  практиці ще не було, щоб  людина так  уперто мовчала, навіть не  кричала по-людському.

— Диявол!

Потім Сергєєв зайшов за  стіл  і сів, відпустив геть  оперативника, либонь, щоб   той  не  бачив його   нервовості й розгубленості. Сидів,  хмурив брови,  дивився  в  папери, злісно  листав  їх  сюди  й  туди   й  не  знав,  мабуть, за  що взятися. Подивився на  Андрія, що  з піною на  устах  сидів, перевалившись головою через бильце стільця, налив води в шклянку, встав  і підніс її Андрієві до уст, Андрій безпам’ятне ковтнув кілька разів, розливаючи воду  собі  на  груди, й одвернув голову набік. Сергєєв одніс і поставив шклянку на вікно й сів  на  своє місце. Помалу заспокоївся й вже  сидів, листав якусь книжку й іронічно посміхався. Тиша. У вікні померкло, зарожевіло, потім взялось цитриновим кольором, потім стало  опаловим. То осіннє небо  погоріло на негоду. На вітер. Вечір. Сергєєв опустив штору, — закрив тією  тяжкою шторою опалове небо, увімкнув світло. Вечір.

До  кімнати  зайшов  Великін,  в  сорочці  з  закатаними рукавами, спітнілий, немов щойно від  верстата чи  різник від своєї праці.

— Ну, як  він?  — спитав він  Сергєєва.

Сергєєв засміявся:

— Я  йому зробив  бач  які   гарні еполети,  зробив  його генералом... Не  еполети, а цілі  тобі  біфштекси по-англійськи!.. А  він  — мовчить. Тільки мукає, як  бугай. От  гад, скажу я тобі! Я такого ще не бачив... Диявол! Чистий диявол!

— Нічого, нічого! Тільки без  містики, будь  ласка. Якщо вам  доведеться завтра викинути  його   в  яму  — то  й  чорт з  ним. Але  раніше він  все-таки  заговорить. Ручусь тобі... вусами Сталіна. Треба його  привести до пам’яті.

Андрій чув, що  вони говорять, але  ним володіла цілковита прострація, звуки доходили, мов  крізь водяну стіну. Нехай  роблять,  що   знають, що   хочуть.  Ось   вони ллють воду  на  голову. Ось  для  чогось заголюють рукав, і, перше ніж  Андрій встиг обернути тяжку думку  здогаду, для  чого це  вони заголюють рукав, вірніше одночасово з раптовим страшним здогадом, його  шпигнуло в  руку  повище ліктя, потримало руку  мить і пустило, висмикнуло жало. Андрій скинувся... Перед ним стояла людина в білім  халаті  й тримала в руці  шприц.

— Що ви  зробили?! — скрикнув Андрій.

Великін і Сергєєв засміялися.

— Ого, швидко подіяло, глянь!  Нічого, нічого. Це  для того, щоб  ти  не  збожеволів і не  здезертирував...

Людина в білім  халаті, не  проронивши ні слова, пішла.

Андрій відчуває, як  по  жилах розливається тепло і разом  з ним по  нервах розтікається жах.  «Що  вони зробили?! Що вони впорснули?! Боже мій!..  Як  же  це?  Як  він  дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого  він  не  в силі  подолати й  від  чого   він   зробиться  слухняною, безвольною мавпою, яка  робитиме все, що  вони накажуть?!» Про такі речі  він  чув  від людей, і саме  тому  всю  його  істоту  огортає божевільний страх.  Він дослухається до себе, до своєї голови, до  свого серця. Кусає губи... Голова гуде, як  і перше, але взагалі ніби нічого, ніби все  нормально. Але  ж це  зразу, а що  буде  потім?!

Сергєєв  і  Великін  пильно  спостерігають його  й  посміхаються. Андрій помітив це й зреагував відрухом досади й гордості в серці, проявом віджилої волі  — вони не мусять бачити його  паніки, його  розгубленості!  Не  мусять!.. І від цього зразу   заспокоївся — значить, все  в  порядку. Якщо його  воля не  погасає, а навпаки, — значить все  в порядку. І  він  вже  не  хвилюється, принаймні не  подає виду, зібрав свої  нерви, опанував їх, сидів і думав:  «А чи  може людська душа, людська воля перебороти в собі  які  б то  не  було  застрики[22], яку  б то не  було  введену в кров матерію?!» Думка казала, не  може, а  віра  твердила — може!  Може!.. Ні, не може», — тривожно заперечувала думка. Тим  часом в голові прояснилося й по жилах проходили теплі  хвилі  — і тільки... Можливо, вони його  лише привели до  пам’яті, щоб  вести слідство, але  не  настільки, щоб  повернути йому всю  його втрачену силу.

Тим  часом Сергєєв і Великін зайшли за стіл  і посідали. Великін закурив папіросу, а Сергєєв взяв  аркуш паперу й ручку  й приготувався писати, теж закурив. Щось покреслив, почеркав по  паперу, а тоді  почав ставити запитання:

— Ім’я  й прізвище? Рік  народження? Фах?  Освіта? І т. д. Це  були  стандартні запитання, що  їх ставлять в цій  країні при   всякій  нагоді —  при   заповнюванні  анкет в  загсі,  в паспортному відділі, в школі, в  шпиталі, при  оформленні протоколів тощо, і без яких життя тут не мислиме... Андрій відповідав мляво,  але   точно. Потім  почалися  запитання іншого характеру. Починаючи їх, Сергєєв офіційно попередив, що  вони мають написати протокол допиту, а  тому відповідати він  мусить точно, правдиво й  прямо. За  цим пішли запитання.

— Ув’язнений Чумак!  Ви  обвинувачуєтесь по  пунктах статті  54 Карного кодексу УССР, п.  п.  1, 2, 6, 8, 10,  11. Ви не  заперечуєте?

Андрій напружив усю  свою волю, зваживши, як  єхидно ставляться запитання: