Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Чув?   —  спитав  оперативник  хрипким,  пропитим голосом.

Андрій не  відповів.

Оперативник сів  насупроти  Андрія на  стільці, взяв   у руки ребристу палицю, якою орудував Великін перед тим, поставив її на  коліна, сперся на  неї  руками, а на  руки підборіддям і так  застиг, дивлячись тупо  на  свою жертву.

Настала мертва тиша.

Почався іспит, тягар, муку й ганьбу якого може збагнути до краю лише той, хто  його  переніс.

Мертва тиша. В Андрієвім мозку крутиться болючий вир думок, обертаючи сліпуче сяйво у веремію кольорів, — він дивиться на  сяйво і  навіть не  намагається вже  відводити очей. Не  від  страху, не  наказ Великіна виконуючи, а  від іншого... Він  дивився, власне, не  на  лампу, а в болючу веремію власної душі, в хаос, що  розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос  — почуття радості й якоїсь сонцесяйної надії, і  тут  же  почуття жахливого розпачу й туги, й  несамовитої люті, і почуття непевності в  собі, від якої холоне кров і наростає жах  і тривога, і знову почуття радості, і знову відчай і нудьга смертельна...

Радість і надія від думки, що, якщо слідчі  говорять про приналежність  братів (його братів!) до  контрреволюційної організації разом з  ним, значить... значить, не  вони його зрадили!!! Значить, вони не  зрадили! Ні!

Туга  й відчай — що, якщо слідчі  натякають на  достатні матеріали  від  «авторитетних,  дуже   авторитетних  людей», значить... брати його   зрадили, а  слідчі   тепер його   тільки провокують, перевіряють, чи  він  знає, про   яких «людей» мова... А вони зрадили! Таки зрадили!..

Потім приходив розпач:

Слідчі хотять убити двох  зайців — перший: брати зрадили брата і слідчі  використовують їх проти нього, проти Андрія; другий: вони хотять використати Андрія для  того, щоби він  завербував тепер своїх  братів і таким чином коло замкнеться — вони матимуть військову контрреволюційну організацію. Та яку  організацію! І дістануть ордени... Вони числять на  злобу  в серці найменшого  брата та  на  жаль  до своїх  старших братів, і на  те, що  він  так  легко помститься на  них... Брати ніби й  прислужилися  слідчим, але  в  цих останніх своя логіка — якщо найменший брат  контрреволюціонер і  має  таке   кредо, то  яка  ж  гарантія, що  старші не  того  ж  поля?.. А головне — «ліпше поламати ребра ста невинним, аніж  пропустити одного винного» та  «в СССР людей вистачить», щоб  слідчим робити свою  кар’єру... І от їм потрібне його  зізнання як  підстава, щоб  тих братів забрати. Цебто — він  мусить їх завербувати... Від цього брав  розпач. І від цього ж огортала нудьга смертельна.

Таж  він  тримається на  волосині і може не  витримати! Може зломитися! І тоді... Тоді досить йому  сказати «так» — і брати його, яким він  усе  прощає в ім’я  своєї власної віри в них, вже  не гулятимуть на  волі... Тоді  вже  не допоможуть їм  ніякі їхні  ані  чини, ані  ордени, ані  минуле, ані  добра батьківська слава... А волосинка така  тоненька, що  на  неї вже  не  можна покластися, навіть Андрієві!  Він  це  з тугою відчуває й обливається потом. Обірветься та волосинка його розшарпаної волі, і він полетить у безодню позорища, після якого вже  не  можна жити на  цім  світі...

І знову надія й шалена радість, що  брати його  не зрадили... І готовність усе, геть  усе  витерпіти...

І знову відчай... І знову розпач...

Який тяжкий і страшний келих йому піднесли!

Тоді   зринало  обличчя  його  заплаканої,  непритомної матері, й  йому видавалося,  що  його   ноги  підгинаються  і він  стає  на  коліна, він  заламує руки, і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин,  як  колись у  дитинстві... Молитва про те, щоб   його   минуло найстрашніше...  А  найстрашніше є безмежне падіння і  морок вічного позорища,  загин того, на  чому  трималося його  серце й  від  чого  світ  завжди був ясний... Тоді  прийде темрява й душу  вкриє проказа — проказа презирства до  самого себе, незнищима,  непоправна, безвихідна.... Йому хотілося кричати,  благаючи невідомо кого... Матір! Свою матір!.. Очі застилало сльозами й світло меркло...

Але  то  йому лише так  здавалося, що  він  опустився на коліна. Ні, він стояв, як стовп, заціпенів, і жодна сльозинка не  зрошувала його  очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим  вогнем, що  клекотав поза всім  у душі.  Похитувався від утоми. На  мить опускав тяжкі повіки, й тоді голова йшла обертом від вогненної веремії під припухлими повіками й від безмежного тягаря, що  гнув  ту голову донизу й валив тіло  геть.  Ноги тремтіли й підгиналися. Але  він  стояв... Розплющив очі  й  дивився на  лампу, й думав  все  те ж, все  те ж.

Іноді йому  починало здаватися, що лампа — то не лампа, а вогненний місяць із своєю страшною емблемою...

Іноді в сяйві починали звучати акорди рояля... То  гуло в голові, тоскно дзвеніло у вухах...

Помалу  все  почало  мішатися  в  суцільний кошмар,  в маячіння...  Голова так  горіла, що  здавалося, вона ось-ось розірветься, як  казан, розсаджений парою. Вже  не  міг  думати бодай приблизно  логічно. Душу   обступало  відчуття божевілля...  Якийсь  відтинок  часу   жив   уже  життям  божевільного — відчував себе  ним, зовсім чітко і виразно... Все!  На  всьому крапка. Так, скінчилася його свідомість... життя... все...

Тягар утоми ставав такий нестерпний,  а  хаос  у голові такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб  хтось ту голову розбив уже  і вирятував з того  болю...