Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Слово «женщина» вплинуло магічно,  і  Андрій звівся. А  вже   звівшись, роздивився,  що   та  женщина —  то  була Нечаєва! Ну, та все  одно, женщина...

— Сідай, — промовила Нечаєва недбало й, зупинившись напроти, мовчки наставилась очима на  нього. Курила папіросу й  пускала дим  ніздрями. Дивилась, поводила бровою.

«Яка  вона була  б гарна, якби не  була  брутальна!» — подумав  Андрій і опустив голову. Відчував жіночий погляд на собі.  Дивився на  її маленькі ноги, взуті  в бронзові туфельки, й  пекучий, страшенний,  непереможний  сором почав навалюватися на  все  його  єство. От  він  сидить перед цією жінкою побитий, як  останній пес, він  — мужчина, такий гордий і  такий самовпевнений колись. «Хоч  би  вона не почала лаятись брутально, бо  тоді  келих буде  переповнено і  він  не  певен, що  не  розридається від  безмежної нудьги, від  безпросвітнього  відчаю. Женщина!  Прообраз  сестри, прообраз матері...»

Нечаєва не  лаялась. Вона стояла й  дивилась мовчки. Андрій оглянув її  ноги, оглянув її  опуклий бюст, перевів погляд на обличчя, стомлене, з синіми колами під очима, й зустрівся з її поглядом. Нечаєва криво посміхнулася кутиком нафарбованих уст:

— Старий знайомий... — промовила мляво й трохи насмішкувато й одійшла до столу.

— Знайомий, чорт  би  його  побрав! — буркнув Сергєєв.

Нечаєва  повела  самою  бровою,  ніби  запитавшись:

«А то ж чого?»

— Б’ється, гад.

Цей  дотеп, розрахований на  ефект, ніякого, одначе, ефекту не  викликав, Нечаєва скривилась:

— Ви все-таки недотепний, Серж. Я бачу щось інше... — і, не  докінчивши фрази, дивилася спідлоба на  Андрія. Невідомо, що  думала ця  вогненногрива, стомлена фурія, чого від  неї  можна було  сподіватися, — Андрієві хотілося, щоб вона взагалі мовчала, а ще  краще, щоб  пішла геть, і хай  би лишилась ілюзія, що це була все-таки жінка і що вона мала, може, щось в серці від жінки...

— Може, ви  маєте якесь прохання, Чумак? — запитала раптом Нечаєва. Здивованому Андрієві здалося, що  в  тім голосі забриніла  нотка  підступу. Мовчав,  не  знаючи, що відповісти.

— Може, ви  маєте якесь прохання? — повторила Нечаєва запитання. Вона питала так, як питають людину перед стратою.

Ні, в  тім  голосі не  було  підступства. Такий  собі   байдужий, стомлений  голос жінки,  що   має   якесь  право  на примху тут.

— Так, я маю  прохання... — відповів Андрій.

— Будь  ласка.

Андрій помовчав якусь мить, вдивляючись в її обличчя, а тоді  запитав:

— Ви  маєте матір?

Від несподіванки Нечаєва насупилась:

— Що за дурне запитання!